Читать онлайн книгу "Повість про Ґендзі. Книга I"

Повiсть про Гендзi. Книга I
Мурасакi Сiкiбу


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
«Повiсть про Гендзi», створена на рубежi X–XI ст. Мурасакi Сiкiбу, придворною дамою iмператрицi Сьосi, вважаеться одним з найвизначнiших творiв японськоi лiтератури. І не тiльки японськоi – по сутi, це перший психологiчний роман у свiтi. Розповiдаючи iсторiю життя головного героя – Блискучого Гендзi, сина iмператора Кiрiцубо, та його нащадкiв, авторка дiлиться з читачами своiми спостереженнями i роздумами. Докладнi описи повсякденного життя, любовних та iнших людських вiдносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрiчi з живими людьми, близького знайомства з iхнiми почуттями, думками, радощами i печалями, за якими постае епоха Хейан, ii культура, побут аристократii, вiрування та звичаi. До видання увiйшла перша частина «Повiстi про Гендзi».





Мурасакi Сiкiбу

Повiсть про Гендзi





Терени й терни любовi – життя Гендзi





Мурасакi Сiкiбу та ii час


Мурасакi Сiкiбу – шляхетна придворна дама епохи Хейан, авторка «Гендзi моногатарi» («Повiстi про Гендзi»), видатного шедевру японськоi лiтератури ХІ столiття.

Про життя автора «Гендзi» вiдомо мало. Ім’я, за яким ii знали за життя, – Тоо-но Сiкiбу, псевдонiм же, пiд яким вона ввiйшла в iсторiю, з’явився в ХІ столiттi. В iменi – Тоо, це онне читання iероглiфа «Фудзi» (пурпуровий колiр квiтки wisteria[1 - Квiтка (wisteria, горобейник) мурасакi – непримiтна лугова рослина, з коренiв якоi отримують пурпурову фарбу, колiр кохання. Фарба фудзi-iро, або мурасакi-iро, в японськiй колористицi е найбiльш шляхетною. Наприклад, негласно, згiдно з протоколом, якщо вiдомо, що на державному прийомi iмператриця буде в сукнi кольору фудзi, або мурасакi, то iншi дами мають подбати про iншу колористику свого одягу.]), що вказуе на ii належнiсть до однiеi з гiлок могутнього в тi часи клану Фудзiвара. Панi на схилi лiт служила в Сiкiбу-сьо (мiнiстерствi церемонiй), тому Сiкiбу. Там же служили ii батько i брати. Поява ж термiна «Мурасакi» (цей iероглiф теж означае пурпуровий колiр) у псевдонiмi теж пов’язують або з пурпуровим кольором фарби, що отримують з квiтки wisteria, в родовому гербi, або з iменем, яким вона назвала головну героiню свого роману – кохану дружину принца Гендзi.

Народилася Мурасакi вiрогiдно на початку 80-х рокiв Х столiття i, як вiдомо з iсторii кар’ери ii батька, юнiсть провела в столицi держави Хейан-кьо (нинi Кiото). Затим батько був призначений губернатором провiнцii Етiдзен (нинi преф. Фукуi) на узбережжi Японського моря, тож юна панночка якийсь час, певно, жила там.

У кiнцi Х столiття вона вийшла замiж за одного з племiнникiв могутнього можновладця держави – Фудзiвара Нобутака. Народила доньку й овдовiла в 1001 роцi. В першiй декадi ХІ столiття була запрошена до двору iмператора як фрейлiна iмператрицi Акiко (в iсторii вiдома як Фудзiвара-но Сьосi), доньки Фудзiвара Мiтiнага. Певно, це сталося через те, що на той час вона почала працювати над повiстю про Гендзi, i це було помiчене регентом Мiтiнага. Тому вiн запросив молоду iнтелектуалку до служби в почтi своеi поважноi доньки. Мурасакi була високоосвiченою жiнкою, зналася на iероглiфiцi та китайськiй лiтературi, орiентувалася в iсторii Японii, надто в деталях ранньоi державноi iсторичноi хронiки «Нiхонсьокi» (720 р.), яка була написана китайською мовою. Пiзнiше це дозволило iй виконувати функцii консультанта в мiнiстерствi церемонiй. Судячи iз записiв в ii опублiкованому щоденнику, разом з виконанням поточних обов’язкiв фрейлiни вона консультувала юну iмператрицю з проблем китайськоi поезii. Деталi викладу в повiстi про принца Гендзi вказують на хист Мурасакi до малювання, калiграфii (в Китаi та Японii калiграфiя iероглiфiв – це вид мистецтва), мистецтва етикету i протоколу, гри на кото, що дозволяло iй посiдати шляхетне становище при дворi.

Коментатори повiстi про Гендзi та щоденника Мурасакi доходять висновку, що вона е одноосiбним автором «Гендзi моногатарi», в текстi якого були й пiзнiшi вставки та ревiзii. Сюжет величезного роману рiс i розвивався в мiру росту життевого досвiду та майстерностi його авторки. Доведено, що й останнi роздiли художнього твору теж належать перу (точнiше пензлику) Мурасакi, вже зрiлоi i досвiдченоi жiнки. Вважають, що в разi якщо протяжнiсть ii життя спiвмiрна з життям головного героя роману – принца Гендзi, то вона прожила понад 50 рокiв (зазвичай це середня тривалiсть життя людини у Х – ХІ столiттях) i померла в 30-тi роки ХІ столiття.

Мiсце автора i роману в лiтературi. В кiнцi епохи Хейан були спроби iмiтацii роману, але iхнi автори не виявили майстерностi, притаманноi цiй Великiй жiнцi, – ii розумiння складностi та комплексностi людського духу, ii здатностi творити iлюзiю (нинi ми сказали б – вiртуальну реальнiсть) особистоi присутностi у подiях, висвiтлених на сторiнках художнього твору, вмiння пiзнавати сутнiсть, душу речей. (Передбачаемо, що не один пересiчний читач, не обтяжений знанням iсторii Японii, читаючи роман, побачить у постатi найбiльшоi любовi, а затим коханоi дружини осяйного принца Гендзi саме ii – шляхетну придворну даму Мурасакi Сiкiбу.) Вона була автором, який малював образи своiх героiв через висвiтлення iхнiх характерних рис та особливостей, а не застосовуючи риторичнi образи та метафори, що були риторичними засобами бiльшостi лiричних традицiй японськоi лiтератури, а особливо поезii того часу.

Ім’я Мурасакi Сiкiбу стоiть поруч iз Сей-Сьонагон, теж придворноi дами (авторки «Записок в узголiв’i»), в японськiй лiтературi ранньофеодальноi доби Хейан (VIII–XII ст.).[2 - В японськiй iсторiографii перiодизацiя iсторii вiдмiнна вiд европейськоi.]



Епоха Хейан (794 – 1185 рр.) була вiдносно спокiйним перiодом буремноi iсторii молодоi на той час японськоi держави. У попереднi столiття у сув’язi племен, якi прийшли на архiпелаг (прийшли з двох напрямiв – з материка й iз захiдноi частини океану), склалися духовно-цивiлiзацiйнi пiдвалини формування суспiльства i держави. Це були: виключно японська релiгiя сiнтоiзм (сiнто – шлях богiв) та двi фiлософськi системи, що прийшли з материка, – релiгiя буддизму та доктрини конфуцiанства. Склався симбiоз релiгiй, якi взаемодоповнювали одна одну.

Сiнто – це особливий погляд на свiт, природу i суспiльнi вiдносини, що сягае коренями в мiфологiю та покони тих племен, якi освоювали архiпелаг. Основнi iдеi релiгii: саморозвиток (свiт розвиваеться сам по собi, i добре вже те, що вiн е); сила життя – звiдси природне для японцiв вiдчуття краси (моно-но аваре) i мистецького смаку (згадаймо: милування квiтами, листям осiннiх кленiв, чистого снiгу, горою Фудзi тощо); еднiсть природи i людини – немае подiлу на живе i неживе, живе все, а в людинi живе боже ество – камi, щось нiби iскри божоi; богiв – камi – безлiч, до iх числа належать духи гiр, рiчок, каменiв, дерев, вiтру, покровителi ремесел… духи предкiв, цi боги пронизують весь свiт, i iскра божа е у всьому.

Конфуцiанство – особлива фiлософська система, зведення настанов i правил, розроблених древнiм китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцiем). Згiдно iз вченням, першоосновою всього е «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як i Земля, створюе все суще i керуе ним. Усi явища життя – результат взаемодii двох начал – чоловiчого «ян» та жiночого «iнь». Людина мае дiяти згiдно з принципами «жень» (iероглiф людина), куди входять скромнiсть, доброта, милосердя, альтруiзм тощо, i строго виконувати норми «Гi» – етикету, обрядiв i благопристойностi. Особливо важливий принцип – «сяо», шаноби дiтей до батькiв (перш за все до батька). Дiти мають не тiльки поважати батькiвську волю, але й виконувати ii без заперечень, як волю Неба. (В Японii цей принцип називаеться «оябун-кобун».) Сiм’я – головна складова суспiльства i держави. Тож конфуцiанське вчення вподобали можновладцi й елiти суспiльств як Китаю, так i Японii. В Японii воно поступово вкорiнювалось у часи Середньовiччя i досi е важливою моральною основою суспiльства.

Буддизм прийшов у Японiю в VI столiттi й залишаеться спiвмiрною з сiнтоiзмом поширеною в краiнi релiгiею (за статистикою, в сучаснiй Японii кiлькiсть вiрян бiльша за кiлькiсть населення). Це перша свiтова релiгiя, добре знана науковцями, тому деталiзувати суть вчення не будемо. У VI столiттi (552 р., науковцi називають також 538 р.) тексти, що висвiтлюють його суть (сутри), дiйшли в Японiю. (Автор цих рядкiв сподобився бачити iнкунабули зi Священними сутрами у броньованому сховищi бiблiотеки унiверситету Рюкоку в Кiото.) Попервах опорою буддизму в краiнi стали храми столицi Нара, пiдтримуванi правлячими кланами, а поширення цiеi релiгii в державi пов’язано з iменем Сьотоку Тайсi. Принцу-регенту приписують честь перейменування краiни Ямато в сучасну назву Нiхон («краiна сонця, що сходить»), але головна його заслуга – створення державного законодавства (так званi Закони Сьотоку Тайсi 604 р.). Слiд зауважити, що до того в краiнi Ямато не було нiякого документа, що регламентував би управлiння державою. Законодавча робота, яка тривала майже сотню рокiв, завершилася створенням кодекса законiв «Тайхорьо» (701–704 рр.). Згiдно з кодексом, найвищим органом держави став Дадзьокан (Велика рада) при iмператорi. Рiвним йому був Дзiнгiкан (Релiгiйна рада), що контролював обряди, свята («мацурi») та службу священикiв. Велика рада держави очолювалась канцлером, а його замiсниками були два мiнiстри («правоi руки» та «лiвоi руки»). Їм пiдпорядковувались вiсiм мiнiстрiв – военний, правосуддя, народних справ, громадських справ, церемонiй, iмператорського двору, палати iмператорських справ i казначейства. Найбiльш важливими були тi, що займалися справами iмператора i двору, особливо мiнiстерство церемонiй, фактично служба протоколу.

Вищезазначена схема органiзацii держави усталилася в часи остаточного оформлення держави Нiхон (VII–VIII ст.), утвердилася в добу Нара i Хейан (VIII–XIII ст.). Вона була дещо трансформована в епоху Сьогунату i була замiнена пiд час буржуазно-демократичних реформ ери Мейдзi (1867–1894 рр.), коли Японiя стала конституцiйною монархiею.

Запозичена з Китаю система органiзацii держави дозволила усталити господарське життя. За китайською архiтектурною традицiею була спланована i розбудована столиця Нара. Створено територiальну вертикаль влади: на початок IX ст. було 66 провiнцiй i близько 600 повiтiв та мiстечок; закладенi стратегiчнi напрями-дороги (до), якi зв’язали столичний регiон краiни з окраiнами й iснували декiлька сотень рокiв. Вiд столичного регiону (кiннай) на захiд iшли Санйодо уздовж Внутрiшнього Японського моря, Сан’iндо уздовж узбережжя Японського моря, Нанкайдо – морська дорога до берегiв Сiкоку та Кюсю; на схiд – Токайдо – дорога на схiд уздовж узбережжя, Тосандо – гiрська дорога на схiд, Хокурiкудо – дорога через пiвнiчнi гiрськi перевали. В епоху Хейан на них уже був доволi помiтний рух: наприклад, у «Повiстi про Гендзi» жриця провiдного сiнтоiстського храму на пiвостровi Ісе iде на схiд по Токайдо, а Гендзi у вигнання – на захiд човном уздовж узбережжя Внутрiшнього Японського моря. (Японцi зберегли деякi дiлянки цих iсторичних дорiг. Автор цих рядкiв побував на збереженiй для туристiв старовиннiй частинi Токайдо бiля перевалу Адзума i польовiй дорозi на березi острова Бiва, що була колись Хокурiкудо. На iх проiзних частинах здатнi були розминутися хiба що два вершники.)

Але в полiтичному життi краiни стався загрозливий катаклiзм. Було зроблено настирливу спробу створення буддiйськоi теократичноi держави, що викликало несприйняття як двору, так i аристократii. В полiтичному планi стало зрозумiло, що саме сiнтоiзм, його розвинений культ i потуга, пiдкрiпленi конфуцiанською доктриною, мае стати духовною основою державотворення Краiни сонця, що сходить. В органiзацiйному планi це призвело до рiшення перенесення столицi iз занадто буддiйськоi Нари в iнше мiсце. Розпочали було будову новоi столицi в Нобеока, але потiм перенесли ii пiвнiчнiше i в 794 р. заснували нове мiсто Хейан-кьо (Кьо – столиця, Хейан – мир i спокiй). У 795 р. вiдбувся переiзд iмператорського двору.

Хейан-кьо було побудовано згiдно зi схемою планування китайськоi столицi Чаньань (столицi при династii Тан). Вважають, що в часи розквiту в Хейан-кьо мешкало до пiвмiльйона людей, скорiше всього – набагато менше, але це мiсто, забудоване дерев’яними будiвлями, було тодi одним iз найбiльших мiст свiту порiвняно, наприклад, з Парижем i Киевом в Європi. Воно розташоване бiля рiчки Камогава, на перетинi лiнiй (дорi), що йдуть з пiвночi на пiвдень, i вулиць (дзьо), що йдуть зi сходу на захiд, i утворюють прямокутне шахове планування кварталiв. У пiвнiчнiй частинi знаходилася територiя iмператорського палацу i парку (пiсля багатьох реконструкцiй i перебудов протягом тисячолiття палац (годзьо) знаходиться на цьому мiсцi й зараз). Вiд палацу на пiвдень йшла широка центральна магiстраль до межi мiста, де була брама Расьомон. У загальних рисах планування цiеi центральноi частини мiста збереглося й донинi.

Так, читач роману про принца Гендзi може пройтися парком бiля iмператорського палацу (на пiвнiч вiд вулицi Марутамагi-дорi), на Нiдзьо-дорi (так звана друга вулиця), вiдвiдати парк i величний палац Нiдзьо-дзьо («замок на 2-й вулицi»), в якому в часи Сьогунату перебував намiсник самурайського уряду, в районi року-дзьо (6-i вулицi), глухiй окраiнi часiв Хейан, розмiстилися твердинi буддизму в Кiото – храмовi комплекси Нiсi-Хонгандзi та Хiгасi-Хонгандзi. Колишня ремiснича окраiна i межа мiста – Кудзьо-дорi (9-та вулиця) проходить на пiвдень вiд залiзничного вокзалу, там тепер е станцiя метро. В добу Хейан буддiйських храмiв у Кiото було мало, а в межах мiста iх будiвництво спочатку було заборонене. Але минув час, i буддiйськi монастирi й храми «оконтурили» центральне ядро мiста: найбiльш вiдомi з них – згаданi вище храмовi комплекси в пiвденнiй частинi старого Хейан-кьо; на захiдних узгiр’ях – Кiнкакудзi («золотий павiльйон»), Рьоандзi (в парку якого знаходиться «сад каменiв» та iн.); на сходi – Гiнкакудзi («срiбний павiльйон»), Кiйомiдзу-дера (Храм чистоi води), Сандзюсангендо (храм, вiдомий своiми золотими статуями тисячi будд) тощо. Найбiльш шанованi в Кiото сiнтоiстськi храмовi комплекси Ясака-дзiндзя бiля кварталу розваг Гiон, Хейан-дзiндзя побудований уже в XIX столiттi (поруч два музеi мистецтв i публiчна бiблiотека Кiото), Фусiмi-Інарi з вражаючою анфiладою ворiт «торii».

Хейан-кьо – столиця миру i спокою, в мiру розбудови крок за кроком набувала небаченоi ранiше в Японii вишуканостi та елегантностi. В цiлому ж у життi держави в епоху Хейан набула сталостi модель суспiльства, в духовному i полiтичному життi якого склався триединий баланс сил сiнтоiзму, буддизму i конфуцiанства, закладений, як вказують науковцi, ще при сприйняттi кодексу «Тайхорьо» в попереднi столiття. Правда, iмператорська влада в добу Хейан, при всiй церемонiальнiй пошанi до Трону, була номiнальною, а краiною реально правили найбiльш виднi сановники. А найвиднiшими помiж видних на той час були мiнiстри iз клану Фудзiвара. Серед численноi рiднi клану вiдшукувались i нареченi для юних iмператорiв – майбутнi iмператрицi-матерi. Законодавчо оформлений, добре продуманий механiзм правонаступництва дозволяв можновладцям клану довгий час контролювати ситуацiю при дворi.

(Пояснення щодо таемноi пружини сюжету «Гендзi моногатарi». Гендзi – син iмператора i принц кровi, був народжений наложницею (Кiрiцубо) тодi, коли в офiцiйноi дружини монарха вже був син – спадкоемець престолу. По смертi першоi дружини вже iнша наложниця (Фудзiцубо) стала iмператрицею, i ii син (як знали утаемниченi – позашлюбна дитина вiд Гендзi) став правонаступником попереднього принца, а потiм i iмператором.)

Отже справжнiми полiтичними дiячами тiеi пори були не iмператори, а регенти та iншi дiячi iз клану Фудзiвара. Серед них було багато талановитих людей. У тi часи вдалося замирити айнiв на пiвночi, змiцнити кордон на заходi, так-сяк успiшно поратися з економiчними справами. Але водночас у краiнi наростала загроза сепаратизму на сходi Хонсю – великi землевласники все бiльше вiдособлювались вiд центру. Вже у романi про Гендзi бачимо роди Мiнамото, Тайра та iн. Наступали великi для Японii часи перемiн. Епоха «миру i спокою» залишилася в минулому, а от започаткованi в тi часи шедеври поезii, лiтератури i мистецтва, особливий японський смак до красоти залишились на тисячолiття.




Культура i лiтература епохи Хейан


Поруч iз прогресом розвитку суспiльних вiдносин i розбудови унiтарноi централiзованоi держави лiтература стала вершиною творчого духу епохи Хейан. Прорив у лiтературнiй творчостi стався завдяки розробцi азбук кана (катакана i хiрагана) iз 50 фонетичних символiв, що значно спростило процес письма. Стало можливим писати будь-який японський текст, не вживаючи китайських iероглiфiв. Водночас велику кiлькiсть складноi термiнологii можна було записувати як iероглiфами, так i каною. Ще довгий час хейанськi придворнi та iнтелектуали продовжували вживати писемну китайську мову при оформленнi офiцiйних документiв, дiловiй переписцi, написаннi приватних щоденникiв тощо, вживаючи кана тiльки при твореннi поетичних творiв.

(Примiтка. З часом симбiоз iерографiки i кани уможливив створення сучасного японського письма, що передае все багатство вираження в живiй розмовнiй мовi. В японському письмовому текстi в кожнiй синтагмi коренева основа подаеться, як правило, iероглiфами, а граматичне оформлення – каною. Правда, при цьому звучання iероглiфа мае бути передано або он-ним (старокитайським), або кун-ним (корiнним японським) читанням, якi читач повинен знати. Але це тема iншоi розмови.)

У IX–XI столiттях вважалося, що грамотний чоловiк мае записувати виклад своiх думок китайськими iероглiфами («отоко модзi» – чоловiчi знаки), а жiнка може писати i хiраганою. Отже, хiрагана активно вживалась придворними дамами та iншими шляхетними жiнками, якi й створили бiльшу частину творiв хейанськоi лiтератури. Адже вiдомо, що фонетичнi системи письма дозволяють виражати будь-якi нюанси розмовноi мови, тодi як нефонетичне письмо може фiксувати тiльки ту тематику вираження, яка вiдiбрана для письмовоi передачi. Основнi теми, яким здебiльшого придiляли увагу жiнки, – кохання, природа, свята i… як ми бачимо, красне письменство. Жiноча лiтература епохи Хейан, в якiй люди i подii розглядалися прискiпливим жiночим оком, залишаеться цiкавою для читачiв i через тисячу рокiв.

Лiтература епохи Хейан пройшла три стадii розвитку. Спочатку спостерiгаемо ренесанс поезii Вака пiсля виданоi у VIII столiттi (759 р.) антологii «Ман’йосю» («10 тисяч листкiв») – 4,5 тис. поетичних творiв. Далi бачимо появу прозових творiв, написаних японською мовою i переважно хiраганою. Нарештi, з’являються новi прозовi жанри, i розвиваються новi стилi поезii.

У ренесансi поезii особливо пощиреними стали 31-складовi танка (5-7-5-7-7). У 905 р. була видана перша державна антологiя «Кокiнвакасю». Найвидатнiшими авторами цiеi збiрки були поети Оно-но Коматi, Арiвара Нарiхiра та упорядник антологii Кi-но Цураюкi, який каною написав передмову. Перший лiтературний твiр у прозi теж належить Кi-но Цураюкi. Це «Тоса нiккi» (935 р. – «Щоденник подорожi в Тоса» (нинi преф. Котi на Сiкоку)) – своерiдний поетичний щоденник вражень мандрiвника.

Найбiльш поширенi прозовi жанри епохи Хейан – нiккi (щоденники або записки) i моногатарi (оповiдi, можна вжити термiн «повiсть» або й «роман»).

Серед нiккi, окрiм вищезазначених записок Кi-но Цураюкi, з’явились й iншi твори цього жанру, написанi жiнками: «Кагеро нiккi» («Записки осiнньоi доби»), «Ідзумi Сiкiбу нiккi», написанi фрейлiною Ідзумi Сiкiбу, «Мурасакi Сiкiбу нiккi», написанi Мурасакi Сiкiбу – авторкою величного роману про життя принца Гендзi. Але найвизначнiшим шедевром цього жанру стали записки фрейлiни Сей-Сьонагон «Мукура-но сосi» («Записки в узголiв’i»), написанi в кiнцi Х столiття в жанрi «дзуйхiцу» («побiжний погляд»), – це збiрка мiнiатюрних блискучих есеiв, що розкривають естетичне вiдчуття речей («моно-но аваре»), якi потрапляють в поле зору автора, – емоцii, рефлексii i роздуми, образи природи, що вразили уяву…[3 - Думка, що прийшла в музеi Д’Орсе в Парижi. Мине час, i твори японських iмпресiонiстiв з’являться водночас або навiть ранiше, нiж iмпресiонiзм у Францii. Це школа «Укiйо-е» – Утамаро, Хокусаi, Хiросiге та iн.]

У жанрi моногатарi перша вiдома повiсть-казка «Такеторi моногатарi» («Оповiдь про Такеторi») з’явилася в кiнцi IX або на початку X столiття (героiнi роману про Гендзi читають ii пiд назвою «Кагуя-хiме»), ще двi прозовi повiстi-казки того часу вже тодi були втраченi. Це оригiнальний мiф про дiвчинку Кагуя-хiме, яку Такеторi – рубщик бамбука – знайшов у зрiзi стовбура бамбука, про те, як вона виросла в чарiвну красуню, вiдкинула домагання шляхетних кавалерiв (зокрема й iмператора) i зрештою вернулася до рiдних (виявилося, що вона мiсячна царiвна). Особливо вражае вiдлiт красунi (в космос (?)) з гори Фудзi – виходить, що вже понад тисячу рокiв тому в народнiй творчостi людей (а текст «Такеторi» – це запис народних казок) передавалися мотиви iншопланетян i космiчних подорожей.

Друга половина X столiття вiдзначаеться як час появи в епiстолярних жанрах перших новел. Серед багатьох моногатарi тiеi доби видiляються «Уцубо моногатарi» («Оповiдь про дуплисте дерево») невiдомого автора та «Отiкубо моногатарi» («Оповiдь про життя дiвчини iз нижньоi кiмнати») – японський варiант теми про Попелюшку.

На початку XI столiття Мурасакi Сiкiбу, шляхетна панi на службi у дружини iмператора Утiдзьо, написала повiсть «Гендзi моногатарi», обезсмертивши таким чином суспiльство епохи Хейан (описавши, ясна рiч, життя елiти цього суспiльства), в найбiльшому за обсягом прозовому творi того часу, та й наступних часiв також.

На бiльш нiж тисячу сторiнок (при перекладi на европейськi мови) розгорнуто сюжет, який у часовому вимiрi охоплюе понад 3/4 столiття i розкривае життя та терени любовi принца, вiдомого за життя як Блискучий Гендзi, а пiсля його смертi любовнi походеньки Каору – його сина, насправдi внука його найкращого друга. Першi списки повiстi (точнiше, фрагменти повiстi) з’явилися ще за життя Мурасакi (початок XI ст., вiрогiдно в 1025 р.), лише пiзнiше – у XII–XVI столiттях повний текст твору було зведено воедино.

Як бачимо iз вищесказаного, написання епохального прозового твору cпиралося на певну лiтературну традицiю, що склалася протягом попереднiх столiть. Але таку широту погляду в часi i кiлькостi лiтературних героiв (деякi з них реальнi особи), глибину психологiчного осмислення поведiнки героiв i сутi подiй, що вiдбуваються, витонченiсть естетичного вiдчуття речей i навколишнього свiту було репрезентовано вперше. І це тисячу рокiв тому! На той час в Європi ще не написано було лiтературних творiв такоi значущостi, а в Китаi, хоч вони i були, але написанi на дещо вужчих i духовно-цивiлiзацiйних засадах, i щодо витонченостi мовно-комунiкацiйних можливостей. Згадаймо про триеднiсть формування японськоi цивiлiзацii: сiнтоiзм – конфуцiанство – буддизм, а також бiльшi комунiкацiйнi можливостi системи iероглiф – кана проти викладу виключно iероглiфами.




Свiти людини i суспiльства епохи Хейан у «Гендзi моногатарi»


Отже, в епоху Хейан склалося аграрне суспiльство, засади державного управлiння в якому будувалися на принципах законодавства кодексу «Тайхорьо», запозичених з Китаю. Правда, якщо в Китаi вертикаль чиновницькоi iерархii традицiйно формувалася на основi жорсткого вiдбору на державних iспитах, то в Японii того часу вирiшальними були родиннi зв’язки. Тому вiдносини в суспiльствi i внутрiшня полiтика цiеi епохи – складна взаемодiя кланiв вищоi аристократii. В часи, описанi в романi про Гендзi, домiнували регенти i рiдня iз клану Фудзiвара (авторка роману – Мурасакi Сiкiбу – теж iз родичiв цього клану). Та сув’язь полiтичних вiдносин дедалi ускладнювалась, виросли в самостiйнi сили клани, що вели родовiд безпосередньо вiд iмператорськоi сiм’i. Так, фактично незалежним став клан Тайра, вiдособився пiд новим родовим прiзвищем клан Мiнамото (герой роману Гендзi зрештою теж став Мiнамото). В Середнi вiки при розгалуженнi кланiв пiшли: вiд Мiнамото – Токугава (в епоху Сьогунату понад 300 рокiв керували самурайськими урядами аж до революцii Мейдзi 1868 р.), Асiкага та iн.; вiд Тайра – Мiура i Ходзьо; вiд Фудзiвара – Уцуномiя та iн. Наприкiнцi перiоду Хейан усе це призвело до кривавоi сутички родiв Тайра i Мiнамото (вiйна Тайра i Мiнамото описана у великому военному романi-епопеi «Хейке моногатарi»), остаточну перемогу здобули Мiнамото в битвi при Дан-но ура (1185 р.). Так завершилась епоха Хейан.

Але на початку XI столiття, коли розгортаеться життя героiв роману, ще бiльш-менш зберiгався баланс iнтересiв основних кланiв. Аристократiя жила власним життям у столицi, додержувалася ритуалiв i свят, складала твори лiтератури i мистецтва (визнаемо, багато з них стали шедеврами японськоi культури) i за нещастя вважала службу (тим бiльш, вигнання) у провiнцii або у вiйську. Скориставшись крилатою фразою, сказаною на наших теренах з iншого приводу, – вузьке було коло цих людей, страшенно далекi були вони вiд народу.

На перший погляд, здаеться неймовiрним, що культура аристократа, позбавленого щоденного клопоту про хлiб насущний чи пошуку засобiв, аби заплатити податки, може сприйматися i культурою простого люду. Але ж людина в тi часи була ближчою до природи. І тонкi стiни вишуканого дерев’яного палацу рятували вiд негоди лише трохи краще, нiж такi ж тонкi стiни хижi бiдняка (пiчок i камiнiв в Японii i тодi, й пiзнiше не було, а конструкцiя хiбачi – жаровнi для опалення кiмнати деревним вугiллям – була та сама, тiльки в наш вiк хiбачi стали електричними). В культурi землеробського суспiльства свята i перебiг життя в палацах збiгалися iз землеробським календарем сiльських обрядiв. І на сiльських святах лунали пiснi i музика. Краса природи оточувала кожного, i кришталево чисту воду з гiрських джерел можна було пити всiм. Може, мистецтво було iнше? А хто ж ткав прекраснi шовковi тканини для кiмоно чарiвних красунь, випалював вишукану керамiку для чайних церемонiй, кував надiйнi (i водночас красивi) мечi-катана для воiнiв? Уся iсторiя краiни – приклад того, що культура, створена свого часу елiтою суспiльства, стае надбанням всього народу.

Японiя епохи Хейан – краiна, в якiй люди вже пiднялись вiд рiвня «людини звичайноi» i «людини розумноi» до «людини чутливоi» (Homo sensibilis). І саме на цьому рiвнi стоiть планка вимог до особистих якостей i рiвня культури основних героiв «Гендзi моногатарi».

Як вiдомо, лiтературний герой-домiнант (personage regnant) в тiй чи iншiй культурi – особистiсть, поведiнка й iдеали якоi сприймаються як втiлення характерних рис людини певноi епохи. Особливий вплив на японський традицiйний iдеал людини виявив створений Мурасакi Сiкiбу лiтературний герой епохи Хейан – принц Гендзi iз «Гендзi моногатарi» (Х – ХI ст.). Головним для Гендзi, як i для бiльшостi його сучасникiв, був культ любовi. Тодi це була чи не едина царина, що давала людинi найбiльшi можливостi для самовизначення. Витончена чуттевiсть, емоцiйнiсть були понад усе. А рубежем, що вiддiляв чуттевiсть вiд грубого еротизму, стало «моно-но аваре» – вмiння людини побачити i вiдчути у всьому естетичне вiдчуття речей (в даному разi ми пропонуемо украiнську версiю перекладу термiна, англiйська версiя – pathos of things, росiйська – очарование вещей). Для принца Гендзi життя означало не тiльки поеднання з рiзноманiтнiстю теренiв вiдчуттiв, але i насолоду затаеним пафосом речей. З таким самим багатством вiдчуттiв насолоди пафосом речей постають перед нами i жiночi персонажi роману. Адже в епоху Хейан людина в японському суспiльствi вже сприймалася як частина едностi природи i космосу. (Звернiмо увагу: в буддизмi Будда – у всьому, i в порошинцi, i в людинi; в сiнтоiзмi – Камi у всьому, i в каменi, i в горах, й у водах, i в деревi, i… в людинi, як iскра божа.)

Побiжно зазначимо, невдовзi японська лiтература створила iншого домiнантного героя – героя-воiна в епiчних романах (так званого «гункi»), шедевром серед яких е «Хейке моногатарi» (XIII ст.) про вiйну Тайра i Мiнамото. (Японськi науковцi переклали епiчний роман Киiвськоi Русi того ж iсторичного перiоду «Слово о полку Ігоревiм» – японська назва твору «Ігор гункi» – i знаходять лiтературнi паралелi.) Попри драматичнi перипетii життя цього жанру в японськiй лiтературi й мистецтвi в наступнi iсторичнi перiоди, його лiтературнi героi i в новiтнi часи демонструють взiрцi сили людського духу, особливо коли йдеться про боротьбу людини проти сил зла (згадаймо «Сiм самураiв» Куросави).

Отож, Гендзi – герой нашого роману – це перш за все «homo sensibilis» – та ще й домiнуюча особистiсть як у буденних дiлах (блискучий офiцер iмператорськоi охорони, а затим державний муж), так i в коханнi – герой-любовник кращих шляхетних панi i панночок, аж до iмператрицi включно. Зауважимо, що при цьому в романi не йдеться про фiзiологiчний натуралiзм. (Дослiдники творчостi Мурасакi Сiкiбу звертають увагу на рядок iз ii «Щоденника…»: «Негарне i жахливе наге тiло. В ньому немае нiякоi чарiвностi».) Домiнантною iдеею i психологiчним стрижнем дii в романi е «моно-но аваре» – естетичне вiдчуття речей. В аристократичних колах тiеi епохи культивувались досить жорсткi принципи моралi. Почнемо з того, що саме знайомство чоловiка i жiнки вiдбувалось з дотриманням певного етикету: вони вели бесiду роздiленi завiсою, або й фусума, що вiддiляли внутрiшнi жiночi покоi. Існувала висока заформалiзованiсть комунiкацii, тим бiльше любовних вiдносин: обмеженiсть перелiку тем розмови, фiксованiсть часу i мiсця зустрiчi, обмiну листами i вiршами. «Етикетний» спосiб життя, що був одною iз ознак соцiальноi виокремленостi, сковував iх (особливо жiнок) у всьому i, перш за все, у вiдношеннях з людьми iх вузького кола. Доводилося вiдповiдати нормам етикету, а тi чи iншi порушення ставали предметом поговору та плiток, що було найбiльш небезпечно. Просто кажучи, ситуацiя при дворi, або i в ширшому колi аристократii, була схожа з ситуацiею в сiльськiй громадi, де всi про всiх усе знають.

Тепер докладнiше на цьому тлi про головних героiв.



Принц гЕНДЗІ – Блискучий Гендзi. Ми бачимо його домiнантну особистiсть очима автора-жiнки, яка й сама е непересiчною особистiстю. Син iмператора вiд коханоi наложницi. Інтелектуал, надiлений владою i розумом. Особистiсть, вихована на чеснотах триединоi сiнто-буддiйсько-конфуцiанськоi культури. Енергiйна людина, що здатна бути й активним дiячем та урядовцем, i люблячим мужем, залишаючись при цьому бажаним коханцем багатьох шляхетних дам. Служба: в молодi роки – офiцер iмператорськоi охорони, далi – сайсьо (державний радник), дайсьо (вищий офiцерський чин, начальник iмператорськоi охорони). В серединi кар’ери – опала i вигнання в провiнцiю, де перебував спочатку в Сума (нинi рекреацiйна зона на захiд вiд Кобе), потiм в Акасi (в XI ст. невелике мiстечко на Внутрiшньому Японському морi, нинi – центр важкоi промисловостi); пiсля повернення iз вигнання знову прийнятий до двору, отримав чин дайнагон (мiнiстр двору), в кiнцi служби – найбiльш впливовий урядовець у краiнi. Офiцiйнi дружини: АОЇ, шлюб з якою мав династичний характер. Дочка Лiвого мiнiстра – гордячка, не любила Гендзi. Вона народила сина i померла; МУРАСАКІ – в юнi роки вихованка, а з 17 – кохана дружина, не народила йому дiтей, i коли Гендзi досяг блискучоi вершини свого життя i збирався пiти у вiдставку, серйозно захворiла i померла. ТРЕТЯ ПРИНЦЕСА – за велiнням свого брата-iмператора Гендзi одружився на улюбленiй його дочцi i через рiк помер. Принцесу звабив високопоставлений родич, у результатi iнтриги народився хлопчик Каору, формально – син Гендзi. Усвiдомивши результат своеi легковажностi, юна принцеса, дружина покiйного Гендзi, доживала вiку в монастирi.

ЖІНКИ гЕНДЗІ. Не будемо iх перелiчувати, не в тому рiч. Мурасакi Сiкiбу виявилася майстром систематизацii рiзновидiв жiночоi долi i змалювала журавлиний клин лiтературних героiнь, заручниць кохання. Ще на самому початку роману (роздiл «Дерево-мiтла») автор вклала в уста молодих офiцерiв, друзiв Гендзi, iх обмiн думками пiд час нiчноi варти щодо жiночих чеснот та вибору подруги життя. Рiзновиди якостей жiнок були розглянутi всебiчно, та хлопцi так i не дiйшли единоi думки. Але ж для реалiзацii мистецького задуму потрiбна була persona regnant – жiнка, гiдна бути дружиною осяйного героя. І такою жiнкою стала МУРАСАКІ, в iм’я якоi закладено пурпуровий колiр кохання, iм’я, яке стало псевдонiмом авторки роману.

Пiд час поiздки в гори на лiкування Гендзi звернув увагу на юну дiвчинку, яка виховувалася в родинi монаха Содзу, настоятеля монастиря. Батько юноi ледi – принц, дiд – мiнiстр, бабуся-годувальниця – фрейлiна, але через певнi обставини дитина опинилася поза межами вузького кола аристократii столицi. Гендзi умовив настоятеля i бабусю вiддати дитину йому на виховання. Дiвчина здобула хорошу освiту й стала втiленням краси i розуму. (Примiтка: в Середнi вiки в Японii монастирськi та прихрамовi школи давали початкову освiту, державноi системи освiти ще не було, тож дiти багатих людей здобували домашню освiту.) В належний час пiсля смертi першоi дружини вона стала дружиною гендзi. Судячи з перебiгу подiй в романi, близько чвертi столiття подружжя прожило в любовi. Гендзi був абсолютно впевнений у вiрностi дружини й у вирiшальних справах повнiстю покладався на ii духовнi i дiловi якостi. Наприклад, при вiд’iздi у вигнання вiн довiрив молодiй дружинi, якiй ще й двадцяти не було, управлiння цiнними паперами i маетностями, а по поверненнi в столицю вiддався державним справам i практично не поширював коло своiх коханок, що склалося за часiв романтичноi юностi. Зi свого боку, Мурасакi стала неподiльною господинею в домi (ошатному палацi на Другiй вулицi) i не переймалася ситуацiями, коли старiючому ловеласу доводилось «збирати камiння», розкидане в юностi: будувати своiм колишнiм коханкам житло, пiдтримувати iх матерiально тощо. Особливо важливим подружнiм кроком Мурасакi стала згода на те, щоб Акасi (кохання Гендзi пiд час вигнання) передала дочку вiд Гендзi на виховання у iхнiй дiм. Пiзнiше вони видали шляхетну панночку замiж за коронного принца – майбутнього iмператора.

В осяйного принца було багато подруг. У любовних пригодах вiн майже з усiма доходив фiзичноi близькостi, та нiкого не брав силою – жiнки самi вважали за честь йому вiддатися. Але е декiлька жiночих постатей в романi, якi можна вважати знаковими.

ФУДЗІЦУБО – як i мати Гендзi, що рано померла, наложниця iмператора, а потiм i iмператриця. Вона була схожа на матiр принца, тому ii любили i iмператор, i герой роману. Лише одна миттевiсть життя пов’язала два серця. Юний герой поночi прийшов до своеi черговоi коханки, подруги Фудзiцубо, пiдлiз пiд завiсу жiночих покоiв i попестив тiло (правда, в ту нiч подруги мали спати разом, однак пасiя принца кудись вийшла, i в ложi була сама Фудзiцубо), а коли второпав, що тут щось не те (форми iншi й талiя не та), та миттевiсть уже вiдбулася, результатом став хлопчик, який свого часу став iмператором. Усе життя Гендзi боготворив свою королеву, яка була близько i водночас так далеко…

УЦУСЕМІ – нiжний i заразом сумний образ японськоi поезii – висохла оболонка цикади. Одна з перших коханок юного принца. Пензликом Мурасакi цей чарiвний образ нiжностi i легкого смутку подано в роздiлах «Порожня шкаралупка цикади», «Шафран» тощо. Вишукана аристократка (дружина намiсника Кii), оточена аристократичною сiм’ею (батьки, брат). Але не встояла перед чарами блискучого принца.

Панi РОКУДЗЬО – Панi з Шостоi вулицi (подана в роздiлi «Вечiрне лице» i далi по всьому роману) – жiнка, старша за Гендзi, яка завжди виявляла на нього певний магiчний вплив. Якщо хочете – коханка-порадниця. Їi дочка була визначена двором як жриця святилища Ісе (це найшанованiший японський сiнтоiстський храм Ісе (тепер Мiе) на шляху Токайдо, присвячений богинi сонця Аматерасу). При поверненнi в Кiото вона знову служила при дворi, а пiзнiше вiдома як iмператриця Акiконому. Гендзi з великою повагою ставився до матерi й дочки i побудував для панi Рокудзьо палац на Шостiй вулицi.

ОБОРОДЗУКІЙО («нiч тьмяного мiсяця») – фатальна жiнка. Дочка Правого мiнiстра, молодша сестра iмператрицi Кiрiцубо (тiеi, що, найвiрогiднiше, звела зi свiту матiр Гендзi). Саме через те, що осяйний принц «влип» у любовнi стосунки з нею, його вiдлучили вiд двору i вiдправили у вигнання. Тiльки пiсля приходу нового iмператора його вернули до столицi.

Панi АКАСІ. Акасi – мiсцевiсть, де виросла юна красуня. Пiд час перебування у засланнi Гендзi побував у двох мiсцевостях. Це Сума – мiсце, й досi вiдоме привабливими краевидами: сосни серед скель i бiлий пiсок пляжiв на узбережжi Осакськоi затоки. Сума згадуеться в Манйосю (VIII ст.), в роздiлах роману про Гендзi («Сума» та «Змагання картин»), тут вiдбулася одна з вирiшальних битв вiйни Тайра i Мiнамото. Нагадаемо, що у «Змаганнi картин» саме пейзажi сосен у Сума на березi моря принесли осяйному принцу перемогу. Певно, вiн малював «сумi-е» (картини на шовку в тушi, в однiй iз старовинних танка вказуеться, що пейзаж мае бути виконаний так, щоб чути було «…шум сосни на сумi-е»). Друге мiсце заслання – мiстечко Акасi (в роздiлах «Акасi», «Вiтер у соснах» та iн.). Нинi на «Сiнкансен» вiд Кiото до Акасi (це тепер центр важкоi промисловостi) можна дiстатись за годину. А в XI столiттi це була глибока провiнцiя. Тож монах Нюдо, настоятель монастиря та мудрий батько, прийняв у своему домi столичного гостя iз всiею належною повагою. 30-рiчний принц зацiкавився 18-рiчною красунею. На час, коли його реабiлiтували i поновили в чинах, панна Акасi вже була при надii. Невдовзi Гендзi перевiз ii з дочкою в Кiото в новозбудовану садибу недалеко вiд монастиря Дайкакудзi. Затим, як ми вже згадували, дiвчинка стала вихованкою сiм’i Гендзi.

Все було в осяйного принца – блиск двору, круговерть важливих державних справ, увага жiнок… Та з часом усе проходить. І найболючiшим на схилi вiку стало для нього прощання з образами жiнок, коханих i не дуже. Тисячолiття тому в Японii та iнших краiнах, де вже iснувала культура особистого письма, виняткову роль у збереженнi пам’ятi про людину вiдiгравало ii зафiксоване писемне слово. В сув’язi кани вгадувався образ i спливала пам’ять днiв минулих. Зворушлива картина, коли Гендзi перед смертю перебирае записки з вiршами любовi вiд коханок, – психологiчно чи не найбiльш сильна картина твору. Папiрцi послань, мов легенькi сухi оболонки цикад, вiдносить вiтром, i разом з ними вiдлiтають у небуття образи. Все минуло… все.

Теренова нотатка. Коли автор цих рядкiв iще в студентськi роки прочитав цей фрагмент у перекладi акад. М. Конрада, то був неабияк вражений картиною розпуки героя. Але тiльки з роками зрозумiв, що за цим стоiть особливо гостре вiдчуття моно-но аваре.

Моно-но аваре, згiдно з японською енциклопедiею, це лiтературний i естетичний iдеал, який набув особливого розквiту в епоху Хейан в лiтературi – поезii i прозi. Його суть у глибокому сприйняттi елементарних проявiв краси в природi й життi людини, що можуть мати i легкий вiдтiнок журби. За певних обставин вiдчуття людини при цьому супроводжуються захопленням, благоговiнням i радiстю.

У романi про принца Гендзi цей естетичний iдеал червоною ниткою проходить через весь твiр. Той чи iнший аспект естетичного вiдчуття речей закладено в назвах всiх роздiлiв роману. Звернiмо увагу: «Покоi павлонii» – пафос двору i двiрцевоi елiти; «Дерево-мiтла» (фусея), ми б сказали, «марево-мiраж», образ, побачений здалеку, який зникае при наближеннi; «Уцусемi» («Порожня шкаралупка цикади») – символ чогось легкого й ефемерного (i в Японii, i в Китаi спiв-плач цикад у зеленi паркiв, зазвичай у серпнi, породжуе особливе вiдчуття журби); «Югао» («Вечiрне лице») – образ коханки-порадницi принца, вiдомоi в романi як Панi з Шостоi вулицi; «Момiдзi» (роздiл «Свято багряного листя») – милування осiннiм листям кленiв; «Ханамi» (роздiл «Свято вишневого цвiту») – милування квiтами сакури; «Сума» – мальовнича мiсцевiсть, мiсце вигнання Гендзi, яку вiн змалював у своiх картинах (роздiл «Змагання картин») i в поясненнi для друзiв-уболiвальникiв написав: «…я опинився в горах i, отримавши нагоду проникнути в суть морських просторiв, що оточували мене з усiх бокiв, пiзнав усе…» (цит. за перекладом І. П. Дзюба); «Вiтер у соснах» – назва роздiлу, що будить слова вiдомого хайку (…як шум сосни на сумi-е). А втiм… досить.

Ще звернiмо увагу на чарiвнiсть епiстолярного надбання героiв роману. Традицiя письмовоi комунiкацii, так само як i етикетна поведiнка елiти суспiльства, були важливим явищем у спiлкуваннi людей того часу. Залежно вiд пори року вибирали змiст листа або любовного послання (якщо писали танка, то вибирали «макура-котоба» – перший рядок, що в якiйсь формi нiс iнформацiю про час), формувалась образнiсть написаних, як правило особисто, вiршiв, вироблялась думка, виражена як прямо, так i помiж рядкiв. Велику увагу надавали калiграфii (почерку), за якою судили i виносили судження стосовно автора написаного. (Нашкрябаний каною текст – це одне, а текст, написаний iероглiфами в калiграфiчному стилi «сосьо» – «трав’яного письма», – це зовсiм iнший рiвень духовноi органiзацii автора, особливо авторки.) Хоч iнформацiя, що мiстилася в листах i любовних записках могла бути i глибоко iнтимною, але писалася з огляду на те, що в тогочасному суспiльствi циркуляцiя важливих для його функцiонування текстiв могла стати надбанням багатьох. Особливо популярною була система символiки квiтiв. Наприклад: сакура – нiжна квiтка, пелюстки якоi швидко опадають, що наводить на думку про швидкоплиннiсть життя, i разом з цим вона несе естетичне вiдчуття краси; квiтка сливи – мужнiсть i стiйкiсть (перша пiсля сходження снiгу), чистота душi i помислiв. У романi про Гендзi зустрiчаемо думку: лiлii з нами в молитвi, лотос – коли ми в роздумi, роза i хризантема – коли йдемо в бiй.

Зрештою, в розсипi поетичних перлин роману – зустрiчаемо розмаiття бачення «моно-но аваре» життевих ситуацiй. Ось приклади Вака, до яких звертаються думки героiв роману (цитуемо за перекладами проф. І. П. Бондаренка):

Пори року

Як повернусь в столицю, / То друзям я скажу: / До сакури в горах / Спiшiть чимдуж, доки / Цвiт ii не розвiяв вiтер (Гендзi моногатарi, XI ст.).

Немае пори року, / Яка менi не люба, / Та лиш в осiннiй вечiр, / Як нiколи, серце / Тривожно б’еться (Кокiнсю, X ст.).

Розквiтлу гiлку сливи / Тобi хотiла показати. / Та випав снiг, i тепер / Не розпiзнати – де сливи квiт, / Де снiгу бiлизна (Манйосю, VIII ст., украiнська версiя перекладу Б. Яценка).

Кохання

– Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Хто б не питав – / Нiкому не кажи, що ти / Не раз бував в моiй оселi (Кокiнсю, X ст.).

Напевно, / Пiд вечiр милий завiтае: / Заздалегiдь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплiтае. (Гендзi…, XI ст., герой натякае коханцi ремiнiсценцiею з Кокiнсю, X ст.).

Гора Асака / Вiдбиток в водi мiлкiй / Гiрського джерела, / Мое ж кохання – / Глибина морська Манйосю.

Шляхи життя

В селi занедбанiм / І люди постарiли – / Як iх оселi. / А за тином сад / Нагадуе про осiнь (Кокiнсю, X ст.).

Який менi / Притулок вiдшукати / На цiй землi? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати (Кокiнсю, X ст.).

Як звуть цi квiти, / Що, мов снiг, поля встелили? / Ту, далеку, / Спитав би я, / Якби спитати мiг (Гендзi моногатарi. Ремiнiсценцiя з Кокiнсю (X ст.). Натяк на лугову квiтку мурасакi з бiлим квiтом i коренями, що дають пурпурову фарбу – колiр кохання).



У наступнi столiття естетичний iдеал моно-но аваре виявив великий вплив на японську культуру, особливо художню лiтературу, поезiю, мистецтво. Його значення поширилось на весь спектр людських емоцiй i може розглядатися як гуманiстична цiннiсть японського суспiльства, а його реальна дiя мае тенденцiю фокусуватися на естетичному сприйняттi речей i подiй та чутливостi душi, що здатна сприйняти цю красу.

Теренова нотатка. Пiд час наукового стажування в Японii автор цих рядкiв жив у кампусi Токiйського державного унiверситету в Комаба. Мiж корпусами факультетiв i лiнiею електрички – чималий сливовий сад. Ранньою весною це було – тiльки-но зiйшли холоди. Розквiтли сливи! Я повертався потягом iз центру мiста i звернув увагу на елегантну пару – iхнi погляди прикипiли до бiлого буяння сливового саду за вiкном електрички! Отож-бо!

«Червонi квiти / Були менi / Чомусь не до вподоби. / Та полонили душу / Розквiтлi сливи…» (Манйосю, VIII ст. Цитуеться в «Гендзi моногатарi», XI ст., сприймаеться людьми XXI ст.).




Гендзi – завершення життя i пiсля…


Блискучий принц Гендзi через рiк пiсля своеi вiдставки раптово помер. Дещо ранiше, пiсля важкоi хвороби, пiшла з життя його кохана дружина Мурасакi.

У завершальних роздiлах роману з’явилися новi героi. Пiдрiс народжений його третьою дружиною син Каору, формально син Гендзi, насправдi – плiд зради дружини. Сама ж Третя принцеса, усвiдомивши свою провину, доживала вiку в монастирi. Один iз молодших братiв Гендзi й iмператора Судзаку, так званий Восьмий принц, пiсля розчарувань життя поселився в мiстечку Удзi на пiвдень вiд столицi i присвятив себе службi богам. Каору вiдвiдав Удзi й став упадати за двома дочками принца, особливо за старшою. Та вiдкинула його з огидою i пiшла з життя пiсля смертi батька. Каору дiзнався вiд староi панi – хазяйки дому в Удзi – секрет свого народження, що посилило в нього вiдчуття своеi нiкчемностi. Молодша ж дочка Восьмого принца мiж тим вiдповiла на залицяння принца Нiоу (внук Гендзi i син дiючого iмператора) i вийшла за нього замiж. Пiсля того як Нiоу з Другою принцесою переiхали до столицi, в оповiдi з’явилася ще одна (позашлюбна) дочка Восьмого принца. Їi звали Укiфуне (в перекладi iероглiфiв – човник, що пливе за водою). Каору зацiкавився нею i хотiв було зробити своею наложницею, але та закохалась у Нiоу. Розгублена через необхiднiсть обирати мiж двома шляхетними кавалерами, вона хотiла було втопитись, але ii врятували i вiдправили в монастир у горах на схiд вiд Кiото.

Глибоким песимiзмом пройнятi подii в останнiй частинi твору. Величнi днi були при Блискучому Гендзi – i все минуло. Наступне поколiння – принци Каору i Нiоу – виявилися дрiбнiшими постатями. Мурасакi Сiкiбу натякае, що то така КАРМА. Природа, що створила Великих героiв, вiдпочивае на iхнiх нащадках.



Борис Яценко




Повiсть про Гендзi











Покоi павлонii



Головнi персонажi:

Гендзi, – вiд народження до 12 рокiв

Імператор Кiрiцубо, – батько Гендзi

Наложниця Кiрiцубо, – мати Гендзi

Нього Кокiден, – дочка Правого мiнiстра, дружина iмператора Кiрiцубо

Принц-спадкоемець, – старший син iмператора Кiрiцубо й нього Кокiден

Принцеса Фудзiцубо, – наложниця iмператора Кiрiцубо, майбутня iмператриця

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзiцубо

Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi

Аоi, – дочка Лiвого мiнiстра, перша дружина Гендзi

Куродо-но сьосьо, – син Лiвого мiнiстра, брат Аоi



Хтозна-коли серед численних нього й коi[4 - Нього – придворна дама третього (пiсля iмператрицi) рангу, зазвичай принцеса або дочка мiнiстра, яка могла стати iмператрицею; коi – наложниця, придворна дама четвертого-п’ятого рангу, як правило, дочка придворного четвертого-шостого рангу.] – дружин i наложниць Імператора – була одна особа не вельми знатного роду, яка здобула собi його особливу прихильнiсть.

Тi з них, що вiд самого початку, ставши на службу в Імператорському палацi, самовпевнено вважали себе гiдними такоi ласки, вiд заздрощiв зненавидiли ii за таку зухвалiсть. А ще бiльше не могли заспокоiтися наложницi, що були однакового або нижчого вiд неi походження. Те, що вона зранку i ввечерi прислужувала Імператору, iх вкрай дратувало, i це, напевне, накликало на неi стiльки злостi, що вона занедужала й усе частiше проводила днi в батькiвському домi, та все одно, щораз бiльше жалiючи ii, Імператор, незважаючи на людський осуд, так ласкаво з нею обходився, що мiг би стати недобрим прикладом для майбутнiх поколiнь.

Найвищi вельможi й середня знать несхвально вiдводили погляди, бо така пристрасть iх приголомшила. Вони казали, що саме за подiбних обставин у Морокосi[5 - Стародавня японська назва Китаю.] зчинявся розбрат i наставала руiна. А коли в краiнi поступово ширилося невдоволення i в пам’ятi спливав випадок з Ян Гуйфей,[6 - Ян Гуйфей – улюблена наложниця китайського iмператора танськоi династii Сюаньцзуна (685–762), любов до якоi, зокрема, стала причиною заворушення пiд проводом Ань Лушаня. На вимогу повстанцiв iмператор був змушений ii стратити. Коханню Ян Гуйфей i Сюаньцзуна присвячена поема «Вiчний смуток» китайського поета Бо Цзюйi (772–846).] наложниця багаторазово зазнавала кривди вiд своiх суперниць, але завдяки особливiй добротi Імператора й далi приходила на службу у палац.

Їi батька Дайнагона, старшого радника мiнiстра, вже не було на цьому свiтi, однак мати, його головна дружина, господиня пiвнiчних покоiв, особа благородного походження i старожитнiх чеснот, з усiх сил старалася, щоб на будь-яких урочистостях у палацi ii дочка не поступалася суперницям, що мали заможних, впливових батькiв, але та, позбавлена надiйноi опори, все ж iнодi почувалася безпорадною i самотньою.

Напевне, зв’язок наложницi з Імператором у попередньому життi був навдивовижу мiцним, бо вона народила сина небаченоi краси, справжню перлину. Імператор чекав з нетерпiнням – коли ж нарештi? – зустрiчi iз сином, а коли того привезли до палацу, був вражений його рiдкiсною вродою.

Першого сина Його Величностi сина народила дочка Правого мiнiстра, тож люди не сумнiвалися, що свого часу той стане принцом-спадкоемцем. Та оскiльки з новонародженим його не можна було й порiвнювати, то Імператор, як i дотепер, ставився до старшого сина доброзичливо, а от молодшого сприймав як свiй найдорожчий скарб.

Вiд самого початку наложниця посiдала досить високе становище в палацi й не мала б постiйно прислужувати Імператору, але той намагався бути завжди з нею – першою викликав до себе на звичнi музичнi розваги або iншi мистецькi урочистостi, а iнколи нiзащо не вiдпускав ii вiд себе й пiсля ночi, проведеноi разом у своему покоi, i тим самим, природно, виставляв ii в ролi особи низького звання. Та коли вона народила сина, його ставлення до неi настiльки рiзко змiнилося, що мати першого сина, дочка Правого мiнiстра, засумнiвалася: а чи не станеться так, що не ii сина призначать принцом-спадкоемцем? Докори цiеi дружини, нього Кокiден,[7 - Наложниця жила в покоi Кокiден.] сильно непокоiли Імператора, бо вiн не був байдужим до матерi своiх дочок, яка з’явилась у палацi ранiше за всiх наложниць.

Хоча улюблена наложниця перебувала пiд щедрою опiкою Імператора, багато хто принижував ii i прискiпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гiркотою в душi зiзнавалася собi, що його прихильнiсть швидше принесла iй горе, нiж радiсть. Жила вона в покоi Кiрiцубо.[8 - Кiрiцубо (офiцiйна назва цих покоiв – Сiгейса) – покоi павлонii. В садку бiля покоiв наложницi росла павлонiя.] Імператор потрапляв туди, минаючи покоi iнших наложниць, що, природно, дратувало iх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерiдко, – то тут, то там – на перекидних мiстках i переходах – вони вчиняли такi неподобства, що подоли помiчниць, якi супроводжували ii туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз i так, що, змовившись, вони знущалися з неi, замикаючи ii з обох бокiв в единому коридорi, яким вона могла дiстатися до Імператора.[9 - Покоi iмператора були досить далеко вiд ii покоiв, на протилежному боцi палацу.]

Коли молодший син досяг трирiчного вiку,[10 - За схiдним звичаем у вiк дитини повнiстю зараховувався рiк народження, незалежно вiд дня народження.] Імператор наказав справити для нього церемонiю одягання хакама[11 - Хакама – шаровари.] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацовоi скарбницi та рисових комор. І цього разу було чимало лихослiв’я, та, пiдростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним i добрим, що заздрiсники мимоволi вгамувалися. А досвiдченi люди, що збагнули суть речей, неймовiрно дивувалися: «Невже в цьому свiтi могла народитися така досконала людина?»

Влiтку того ж року наложниця-мати з покоiв Кiрiцубо, почуваючись трохи слабою, збиралася поiхати до батькiвського дому, але Імператор нiяк на це не погоджувався. Оскiльки вiн уже звик, що останнiм часом вона постiйно нездужала, то повторював: «Спробуй побути ще трохи, може…». Однак ii здоров’я щоразу пiдупадало, й через якихось п’ять-шiсть днiв вона зовсiм ослабла, тож ii мати слiзно впросила його вiдпустити дочку. І навiть цього разу, побоюючись незаслужених образ вiд суперниць, вона вирiшила поiхати додому потай, сама, залишивши сина в палацi.

Усе на свiтi мае кiнець, тож Імператор бiльше ii не затримував, але невимовно жалiв, що навiть не може провести ii хоч би очима. Вона, ще недавно така чарiвно-прекрасна, тепер страшенно схудла на обличчi й, глибоко засмучена, ледь ворушила губами, але нiчого не могла сказати. Дивлячись, як вона, напiвжива-напiвмертва, насилу уривчасто дихае, вiн, не думаючи нi про минуле, нi про майбутне, крiзь сльози безперестанку присягався у любовi, але вiдповiдi не почув. Їi погляд так потьмянiв, а тiло на постелi настiльки обм’якло, що Імператор занепокоiвся: а що ж буде далi? І навiть коли вже розпорядився прислати для неi ручну двоколiсну карету, все одно залишався з нею в покоi, не бажаючи вiдпускати ii додому.

«Хiба ми не обiцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш пiти й залишити мене самого», – казав Імператор.

«Печальною дорогою розлуки,
Що нам судилася,
Я мушу йти,
Та як хотiлося б
Вернутись до життя!

О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах вiдповiла вона й, ледве дихаючи, начебто хотiла ще щось сказати, але нарештi сили залишили ii, тож Імператор вирiшив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибiг гонець вiд ii матерi з повiдомленням, що увечерi мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахiв, i йому хоч-не-хоч довелося вiдпустити кохану додому.

З важким тягарем на серцi, не засипаючи нi на мить, Імператор насилу дочекався досвiтку. Послав гiнця й занурився у зловiснi передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложницi, де серед плачу й крику дiзнався, що пiсля пiвночi вона померла, то, охоплений сум’яттям, нi про що iнше не думаючи, замкнувся у своiх покоях.

Хоча й тепер вiн прагнув бачити свого молодшого сина, та оскiльки зазвичай у такому випадку дiтей у палацi не залишали, то вирiшив вiдiслати його в дiм матерi. Хлопець не розумiв, що сталося, i вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридае та й батько весь час плаче. Розлучатися iм завжди було важко, та цього разу iхнього суму не можна описати словами.

Усьому на свiтi настае кiнець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хiба можна уявити собi, що дiялося вiд горя в душi ii матерi – мовляв, i сама хотiла б разом з нею спопелiти й пiднятися з димом у небо, – коли вона, вслiд за доччиною прислугою, сiла в карету й прибула в Отагi[12 - Гори на схiд вiд столицi, де вiдбувалося поховання.] на урочисту прощальну церемонiю?

«Дивлюся на ii тлiннi останки, i менi здаеться, начебто вона ще жива, та як тiльки побачу, що вона перетвориться на попiл, справдi повiрю, що ii вже нема на цьому свiтi», – цiлком розсудливо казала мати, але невдовзi, охоплена вiдчаем, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.

З Імператорського палацу прибув посланець. Коли вiн прочитав указ про присвоення покiйнiй третього рангу, присутнiх на похоронi охопив ще бiльший сум. Імператор гiрко жалiв, що не зважився за життя назвати ii якщо не iмператрицею, то хоч би нього, а тому вирiшив пiдняти ii ранг принаймнi на один ступiнь. І навiть цього разу багато хто цим обурювався. А от iншi, здатнi глибоко зрозумiти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагiдною i приемною – в усьому бездоганною. Та й придворнi дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про ii добре серце, хоча за життя страшно заздрили iй саме через його надмiрну до неi прихильнiсть. Мабуть, щось подiбне описано в одному вiршi такими словами: «А коли ii не стало, полюбив…»

Безрадiсно минали днi жалоби. Сiм разiв, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гiнця на поминки в рiдний дiм покiйноi, щоб висловити щире спiвчуття ii матерi. Час збiгав, а Його Величнiсть поринув у безпросвiтнiй смуток, вiдмовився вiд нiчних послуг iнших наложниць i тiльки безперервно плакав удень i вночi. Та й у придворних, якi це бачили, промокали рукави – такою росистою була осiнь. А нього Кокiден i тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити ii, щоб i пiсля смертi вона тривожила людськi душi!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого i посилав довiрену прислугу або годувальницю, щоб дiзнатись, як йому живеться в домi матерi покiйноi.

Якось надвечiр, коли раптово повiяв пронизливий холодний вiтер, а Імператора сильнiше, нiж завжди, обсiдали спогади про покiйну й молодшого сина, вiн послав туди придворну Югеi-но мьобу.[13 - Виконавиця доручень iмператора (мьобу), в якоi батько, чоловiк або старший брат був охоронцем ворiт Імператорського двору, озброений луком i стрiлами в сагайдаку (югеi).] Пославши ii того чарiвного мiсячного вечора з листом, Його Величнiсть знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив ii постать й обличчя перед собою – як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своею надзвичайно майстерною грою i невимушеними словами проймала душу сильнiше за будь-кого, – але менш виразно, нiж «у пiтьмi нiчнiй».[14 - Цитата з вiрша: «В пiтьмi нiчнiй / Побачення з тобою / Не бiльш реальним видалось менi, / Анiж тi сни, / В яких до тебе лину!» (див. «Збiрку старих i нових японських пiсень», 647, у перекладi Івана Бондаренка; тут i далi вiршi з цiеi збiрки подаються в його перекладi, крiм кiлькох випадкiв, позначених посиланням на оригiнальну назву антологii «Кокiнвакасю», – прим. перекладача).]

Як тiльки панi Югеi-но мьобу заiхала у двiр, перед ii очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок вiдчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осiннiм вiтром, крiзь якi пробивалося тiльки мiсячне сяйво. Зустрiвши гостю перед пiвденним ганком, мати спочатку не могла нiчого сказати.

«Прикро, що я досi живу на цьому свiтi, а ще дуже соромно через те, що такiй високiй, як ви, особi доводиться продиратися крiзь полиновi заростi», – сказала вона нарештi й, не в змозi стримати почуттiв, заплакала.

«Панi Найсi-но суке[15 - Друга за старшинством придворна (пiсля найсi-но камi – розпорядницi) з жiночоi прислуги iмператора.] доповiла Його Величностi, що iй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приiжджала, та й менi, не такiй витонченiй, як вона, особi, тяжко таке витримати, – сказала гостя i, зробивши паузу, передала такi слова Імператора: «Спочатку менi здавалося, що все це – сон, та коли я поволi заспокоiвся, то зрозумiв, що пробудження не буде, й менi стало ще тяжче, бо навiть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?… Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосферi слiз i плачу. Якнайшвидше приiжджайте!..» – Його Величнiсть не мiг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свiдком його слабкодухостi, якоi вiн, напевне, соромився, не дослухала його слiв до кiнця й поiхала», – й гостя передала матерi листа вiд Імператора.

«Я ослiпла вiд слiз, але такi милостивi слова Його Величностi для мене – як свiтло в темрявi», – сказала мати й узялася читати листа.

«Я сподiвався, що з часом мiй смуток розвiеться, та минали днi й мiсяцi, а горе ставало ще нестерпнiшим. Все частiше думаю про малого сина i жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приiжджайте разом з ним до мене заради пам’ятi про Вашу дочку», – щиро написав Імператор i додав такий вiрш:

«Як чую шум вiтру,
Що краплi роси розкидае
По долинi Мiягi,
Лину думками
До кущика хагi[16 - Хагi – леспедеца двоколiрна, кущова рослина, яка восени розпускае рожево-бузковий цвiт; долина Мiягi поблизу м. Сендай славилася ii заростями. Згадуючи про кущик хагi, Імператор мае на увазi малого сина. Роса – метафора слiз – у долинi Мiягi («мiя» – «палац») символiзуе смуток в Імператорському палацi.]».

Однак дочитати його мати не змогла.

«Тепер, коли я збагнула, що довге життя – це тяжке випробування, i соромлюся того, що «сосни в Такасаго подумають про мене»,[17 - Цитата з вiрша невiдомого автора: «Нехай нiхто не знае, / Що все ще я живу. / Бо соромно, / Що сосни в Такасаго / Подумають про мене» (збiрка «Кокiнрокудзьо», 03057). Сосни в Такасаго – символ довголiття.] не наважусь з’являтися в палацi за кам’яними мурами, хоч би скiльки разiв ласкаво запрошував Його Величнiсть. Про що думае юний принц, не знаю, але, здаеться, палае бажанням опинитися в палацi. І це природно, але менi вiд цього тiльки сумно. Так i передайте нишком Його Величностi моi заповiтнi думки. Звичайно, жити в домi такоi нещасноi людини, як я, хлопцевi не годиться», – сказала вона.

Юний принц уже спав.

«Я хотiла його побачити, щоб докладно розповiсти про нього Його Величностi, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пiзно», – поспiшила сказати гостя.

«О, я так хотiла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвiяти нестерпну темряву в моему серцi! – вiдповiла мати покiйноi. – Завiтайте до мене коли-небудь i з власноi волi. Останнiми роками ви приходили з приемними, святковими новинами, а от цього разу своiми сумними вiдвiдинами нагадали, якою гiркою бувае людська доля.

Вiд самого народження дочки ми покладали на неi великi надii, а мiй покiйний чоловiк, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмiнно домоглася здiйснення його заповiтного прагнення i влаштувала ii на службу до Його Величностi. «Не опускай рук, – повторював вiн, – i не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому свiтi». І я виконала його заповiт, хоча вiдчувала, що без надiйноi опори цього не варто було робити, але Його Величнiсть ставився до неi з надзвичайною прихильнiстю, якоi вона соромилась як незаслуженоi, а наростання людських заздрощiв й душевного неспокою врештi-решт довели ii до трагiчного кiнця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величностi обернулася для дочки жорстокiстю. Я так нарiкаю, бо моя душа поринула в темряву…» – мати покiйноi запнулась i зайшлася сльозами. А тим часом стемнiло.

«Його Величнiсть думае так само. «За покликом серця я закохався в неi так палко, каже, – що здивував людей, але вiдчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощiв, але своею любов’ю врештi-решт накликав на себе стiльки незаслуженоi злостi, що залишився в жалюгiдному станi сам-на-сам зi своiм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було мое попередне життя!» – повторюе Його Величнiсть крiзь сльози».

Гостя все розповiдала й розповiдала, аж поки, зi сльозами на очах, не згадала: «Вже пiзня нiч, тож менi треба ще до свiтанку принести Його Величностi вашу вiдповiдь», – й приготувалася вiд’iжджати.

Мiсяць западав за край захiдних гiр на тлi чарiвного безхмарного неба, в повiтрi повiяло прохолодою, а цвiркуни у травi своiми тужливими мелодiями наче не вiдпускали гостю додому з цiеi запущеноi оселi.

«Навiть як цвiркуни
Вгамуються спiвати,
Не перестануть
Сльози литися
З очей моiх», —

сказала гостя, не маючи сили сiсти у карету.

«Невпинним спiвом
Цвiркуни
На очi наганяють сльози.
Та й ви, спустившись з пiднебесся,[18 - Маеться на увазi Імператорський палац.]
Окропили сад росою.

Здаеться, я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покiйноi наложницi.

Замiсть коштовних дарункiв, недоречних за такоi сумноi нагоди, мати передала гостi на згадку про дочку ii святкову одежу й прикраси для зачiски, приготованi на такий випадок.

Що й казати, молодi служницi покiйноi щиро сумували за нею, i, звиклi до розкiшного життя в палацi, сумували за його стiнами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матiр переiхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява ii, горопашноi особи, в палацi викличе серед придворних неприемнi пересуди, а спокiйно розлучитися з онуком вона не зможе навiть на коротку мить.

Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нiбито милуючись пишним цвiтом у внутрiшньому дворику, перемовлявся з кiлькома чуйними придворними дамами. Останнiм часом вiн постiйно, днями й ночами, переглядав сувоi з картинами до «Вiчного смутку», намальованi на замовлення iмператора Уда,[19 - Імператор Уда – правив упродовж 867–931 рр.] з японськими пiснями та китайськими вiршами Ісе та Цураюкi,[20 - Ісе – японська поетеса початку Х ст. Кi-но Цураюкi (868–945) – один з найвидатнiших поетiв стародавньоi Японii, укладач антологii «Збiрка старих i нових японських пiсень» («Кокiнвакасю») i автор вiдомоi передмови до неi.] й незмiнно згадував про них у розмовах.

Вiн докладно розпитав ii про вiзит до матерi покiйноi, а вона, розповiвши про зворушливо-сумне враження вiд ii оселi, передала йому листа вiд неi: «Ваша милiсть така незмiрна, що я нiяковiю… Але вiд Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву вiдчаю.

Всохло дерево,
Що буйним вiтрам
Дорогу перепиняло,
А мене непокоiть думка:
Що ж станеться з кущиком хагi?»

Мати писала досить плутано й навiть образливо, але Імператор, напевне, пробачив iй, зваживши на те, що вона ще не отямилася пiсля пережитого горя. Сам вiн намагався приховати своi переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’ятi численнi спогади про покiйну, починаючи з того, як вони вперше зустрiлися, i був приголомшений тим, що не помiтив, як минуло стiльки часу пiсля останньоi розлуки, хоча за ii життя не мiг обiйтися без неi анi хвилини.

«Я постiйно думав вiддячити матерi покiйноi за наполегливе прагнення виконати заповiт покiйного чоловiка, старшого радника, – вiддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно… – сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матерi. – А проте як виросте юний принц, щастя iй ще всмiхнеться. Аби тiльки довше пожила».

Мьобу показала йому подарунки.

«От було б добре, якби оця шпилька[21 - У поемi «Вiчний смуток» розповiдаеться, що пiсля смертi Ян Гуйфей китайський iмператор Сюаньцзун посилае чарiвника в царство безсмертних розшукати коханку й той приносить ii шпильку та заповiтнi слова, вiдомi лише iм обом, як доказ, що бачився з нею.] була принесена з царства безсмертних…» – вiддавався вiн нездiйсненним мрiям.

«Якби-то мав я
Чарiвника,
То знав би
З його слiв,
Де милоi душа».

Хоча образ Ян Гуйфей малював обдарований художник, картинi бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все пiдвладне. Їi обличчя, як i лотоси на озерi Тайе та плакучi верби коло палацу Вейан,[22 - Тайе – озеро, Вейан – палац у Чан’анi, стародавнiй столицi Китаю.] було привабливим разом з розкiшним одягом у китайському стилi, але Імператор, згадуючи свою нiжну, ласкаву коханку, не мiг порiвняти ii з красою квiтiв i пташиним спiвом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному життi в небi лiтатимуть нерозлучною парою, а на землi ростимуть, як дерева iз зрощеними гiлками»,[23 - Слова з поеми «Вiчний смуток».] але потiм вона покинула цей свiт i залишила його з важким тягарем на душi вiд нездiйсненоi обiцянки.

Коли пiд шум вiтру й комашине дзижчання Імператор вiддавався сумним роздумам, нього Кокiден, яка вже давно перестала його вiдвiдувати, цiеi прекрасноi мiсячноi ночi влаштувала музичнi розваги. Таке зухвальство його страшно дратувало. Середня знать i придворнi панi, знаючи про його горе, також обурювалися. А вона, завжди вирiзняючись самолюбним i непокiрним норовом, поводилася так, нiби нiчого й не сталося. А тим часом мiсяць зайшов.

«Якщо й над хмарами
Вiд слiз тьмянiе
Осiннiй мiсяць,
То невже е свiтло
Унизу, в оселi серед бур’яну?»

Імператор згадував про оселю покiйноi до пiзньоi ночi, аж «поки не погас гнiт самотньоi лампи».[24 - Слова з поеми «Вiчний смуток».] Напевне, була варта Бика,[25 - Вiд 1-i до 3-i години ночi; варта – одна з дванадцяти одиниць часу, використовувана при змiнi вартових.] бо вiн почув, що Лiва Імператорська охорона оголосила про змiну вартових. Не приваблюючи до себе допитливих поглядiв, подався до спочивальнi, оточеноi навколо ширмами, але нiяк не мiг заснути. А як уранцi прокинувся, то з приемнiстю згадав, як колись, за життя коханоi, просипав з нею всю нiч i, не помiтивши, що настав ранок, занедбував уранiшнi державнi справи. До снiданку лише торкнувся для годиться, а пiд час обiду своею байдужiстю до iжi викликав у слуг спiвчуття до його глибоких душевних ран. «Просто лихо! – бiдкалися придворнi, зiтхаючи. – Мабуть, в усьому винна обiтниця, зроблена у попередньому життi. Просто лихо, що Його Величнiсть у ставленнi до Кiрiцубо не зважав на людський осуд i докiр, ба навiть втратив розсуд, а тепер, пiсля ii смертi, навiть занехаяв державнi справи», – i пошепки натякали на поганий приклад якогось заморського володаря.

Минали днi й мiсяцi, й от нарештi юний принц вернувся до палацу. Вiн вирiс таким вродливим, що здавався людиною з iншого свiту, й мимоволi викликав в Імператора страх.[26 - Існувало повiр’я, що вродливу людину нечиста сила забирае зi свiту молодою.] Наступноi весни, коли настав час призначити принца-спадкоемця, Імператор у душi хотiв обiйти старшого сина на користь молодшого, та оскiльки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворнi загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величнiсть пiшов би так далеко, – перешiптувалися придворнi, – навiть якщо настiльки сильно любить молодшого сина». Нарештi нього Кокiден заспокоiлася.

Що ж стосуеться матерi покiйноi наложницi, то вона поринула в невтiшну тугу, повсякчас прагнула з’еднатися з дочкою на тому свiтi й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врештi померла. Юному принцу сповнилося шiсть рокiв, i вiн, уже добре розумiючи цiну втрати, гiрко плакав. Останнiм часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рiк i мiсяць, раз у раз казала, як iй тяжко з ним розлучатися.

Вiдтодi юний принц став жити лише в палацi. Коли йому сповнилося сiм рокiв, його вперше, на церемонii, прилучили до читання iероглiфiчних текстiв, i вiн показав такi високi, невiдомi у свiтi, розумовi здiбностi, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.

«Тепер, гадаю, вже нiхто не зможе ненавидiти його. Хоча б тому, що в нього немае матерi, вони мали б його любити», – казав Імператор i всюди, навiть у покоi нього Кокiден, за ширми, водив його iз собою. І суворий воiн, i лютий ворог, побачивши принца, всмiхнулися б, тож навiть вона не могла явно вiдштовхувати хлопця. Крiм старшого сина, вона народила Імператоровi ще двох дочок, але вони аж нiяк не могли затьмарити улюбленця. Іншi наложницi також не ховали перед ним свого обличчя за вiялом або ширмою, бо вже в такому юному вiцi вiн був настiльки благородно-привабливим, що всi вони вважали його загадковим i цiкавим учасником iхнiх розваг.

Ясна рiч, вiн не тiльки успiшно вивчав обов’язковi заморськi науки,[27 - Йдеться про класичну китайську фiлософiю, iсторiю, поезiю тощо.] але й дивував придворних чарiвними звуками кото[28 - В той час кото означало будь-який вид струнних iнструментiв.] i флейти, що вiдлунювали в Імператорському палацi. Якщо ж розповiдати про все, в чому вiн був неперевершеним, то це здаватиметься неприемно-надмiрним перебiльшенням.

Одного разу Імператор довiдався, що в складi корейськоi делегацii, яка прибула до столицi, е вiдомий вiщун, та оскiльки запросити його до палацу забороняла настанова iмператора Уда своiм наступникам, то вiн потай послав свого молодшого сина до будинку Корокан, в якому приймали iноземних послiв i делегацii. Повiв хлопця туди як свого сина Удайбен, його опiкун. Придивляючись до його обличчя, вражений вiщун раз у раз кивав головою.

«Обличчя цього юнака показуе, що йому призначено стати Батьком краiни, досягнути посади Верховного правителя, але у такому разi в краiнi настануть чвари й народ зазнае страждань. А можливо, йому судилося бути опорним стовпом Імператорського двору й цiлоi держави, та, жаль, я в цьому до кiнця не впевнений», – пiдсумував вiн.

Удайбен також був вельми освiченою людиною, i його розмова з гостем виявилася дуже цiкавою. Вони обмiнялися вiршами китайською мовою, i при цьому вiщун висловив i свою радiсть вiд того, що перед самим вiд’iздом на батькiвщину зустрiв такого незвичайного юнака, i смуток вiд розлуки з ним, на що хлопець вiдповiв своiм зворушливим вiршем. Зачарований його поетичним талантом, гiсть надiлив його дорогими подарунками. З Імператорського палацу, у свою чергу, надiйшла щедра винагорода гостевi.

Чутка про таке пророцтво розiйшлася сама собою, i хоча Імператор зберiгав його при собi, Правий мiнiстр, дiд принца-спадкоемця, разом iз рiднею занепокоiвся: «Власне, що це могло б означати?»

Щиро дбаючи про долю свого молодшого сина, вже ранiше Імператор звертався до послуг вiтчизняних ворожбитiв i тому досi не надав йому навiть звання принца кровi – мiко. Але тепер, переконавшись, що корейський вiщун справдi з великим розумом, вирiшив: «Не годиться пускати його по хвилях життя принцом без рангу, який не мае впливового покровителя з материного боку. Оскiльки й мое правлiння недовговiчне, то краще, щоб вiн залишився простим пiдданим, що вiзьме на себе турботу про державне правлiння i тим самим забезпечить собi надiйне майбуття», – i заради цього спонукав його якомога наполегливiше вивчати рiзноманiтнi науки й мистецтва. Жаль було залишати такого обдарованого юнака звичайним пiдданим, але визнання його принцом кровi викликало б пiдозру серед придворних, а тому, порадившись з астрологами, якi пiдтвердили попереднi пророцтва, Імператор постановив назвати його Гендзi, тобто прилучити до роду Мiнамото.

Минали мiсяцi й роки, а Імператор нi на мить не забував про Кiрiцубо, покiйну наложницю-матiр. Щоб хоч якось розвiяти журбу, запрошував до себе начебто достойних привабливих жiнок, але щоразу розчаровано запитував себе: «Невже в цьому свiтi немае нiкого, хто мiг би зрiвнятися з нею?» Та згодом почув вiд Найсi-но суке, придворноi з власноi прислуги, про нечувану красу Четвертоi дочки попереднього iмператора, яку дбайливо оберiгае ii мати-iмператриця. Найсi-но суке ранiше служила у попереднього iмператора, добре знала принцесу вiд самого малечку й навiть тепер з нею iнодi зустрiчалася.

«Я служила у трьох iмператорiв, але досi не бачила жiнки, схожоi на покiйну. І тiльки дочка попередньоi матерi-iмператрицi виросла геть-чисто до неi подiбною. Нiде на свiтi не знайти такоi красунi!» – доповiла Найсi-но суке, i в Імператора забилося серце: «Невже?…»

Вiн увiчливо попросив матiр вiддати дочку до себе на службу, i вона завагалася – мовляв, буде лихо, бо мати принца-спадкоемця вже показала зловiсний приклад, коли грубо знущалася з Кiрiцубо, – але, так i не приставши на його прохання, несподiвано вмерла.

Коли принцеса осиротiла, Імператор настiйно домагався ii згоди, обiцяючи, що ставитиметься до неi наче до власноi доньки. Їi прислуга, опiкуни й старший брат, принц Хьобукьо, вирiшивши, що iй краще жити в палацi, нiж залишатися самотньою, що так вона трохи заспокоiться пiсля материноi смертi, порадили переiхати туди.

Називали ii Фудзiцубо.[29 - Перед ii покоем у садку росла глiцинiя (фудзi).] Обличчям i поставою вона справдi напрочуд була схожою на покiйну Кiрiцубо, а високе походження робило ii ще чарiвнiшою в очах придворних. Нiхто не дивився на неi зверхньо, а вона поводилася так, як ii душа бажала. Імператор кохав покiйну всупереч осуду оточення i не забував про неi тепер, але само собою привертався до новоi принцеси й глибоко вiдчув, що вона, як нiхто iнший, начебто заспокоiла його душу.

Юний Гендзi супроводжував Імператора повсюди, й особа, до якоi той найчастiше навiдувався, не могла вiд нього сором’язливо сховатися. Усi вважали себе не гiршими за iнших i справдi були гарними, але немолодими, тодi як принцеса Фудзiцубо була юною i чарiвною, тож, природно, юнаку крадькома вдавалося ii побачити, хоча вона старанно ховала обличчя за вiялом або ширмою.

Образ матерi не зберiгся в його пам’ятi навiть невиразною тiнню, але зi слiв Найсi-но суке вiн знав, що принцеса дуже схожа на неi, тож в його юному серцi зародилася нiжнiсть до неi i щире бажання часто бачити ii та зблизитися з нею.

Імператор, який обох безмежно любив, просив принцесу:

«Не сторонiться хлопця. Не знаю чому, але менi здаеться, що ви дуже схожi на його матiр. Не вважайте, що вiн невихований, коли бачите, що вiн до вас горнеться, постарайтеся його полюбити. Обличчям й очима ви обое такi схожi, що вас, природно, можна вважати матiр’ю i сином».

Тому, почувши такi слова, з дитячою безпосереднiстю хлопець не пропускав будь-якоi нагоди, щоб, передаючи принцесi весняну квiтку або осiннiй кленовий листок, виказати iй свою любов. Помiтивши це, нього Кокiден не тiльки вiдчула неприязнь до новоi суперницi, але й спалахнула давньою ненавистю до Гендзi.

Своею надзвичайною красою Гендзi не мав у свiтi собi рiвних, навiть чарiвна принцеса Фудзiцубо не могла його в цьому перевершити, тож люди називали його Блискучим. Та оскiльки Імператор порiвну надiлив своею любов’ю як сина, так i принцесу, то ii називали Сонцесяйною.

Коли Гендзi сповнилося дванадцять рокiв, Імператор мусив, хоча й не хотiв змiнювати його чарiвноi пiдлiтковоi зовнiшностi, провести обряд досягнення повнолiття. Сам ненастанно клопотався i, готуючи таку урочистiсть, до усталених правил його проведення додавав чимало своiх.

За пишнiстю i розмахом церемонiя мала не поступатися тiй, яка вiдбулася кiлька рокiв тому в пiвденнiй палатi Сiсiнден, коли вiдзначалося повнолiття старшого сина, принца-спадкоемця, а щоб наступнi повсюднi бенкети, за якi вiдповiдали такi державнi установи, як палацова скарбниця й рисовi комори, схильнi до недбальства, вiдбувалися як слiд, Імператор заздалегiдь вiддав особливi розпорядження, щоб усi дотримувалися правил.

У схiдному передньому покоi палати Сейрьоден встановили трон, обернувши його на схiд, а перед ним – сидiння для майбутнього повнолiтнього Гендзi та Лiвого мiнiстра, вiдповiдального за церемонiю. Гендзi з’явився на варту Мавпи.[30 - Приблизно 3-тя година пополуднi.] Обабiч його щiк звисали жмути волосся зачiски «мiдзура», а обличчя свiтилося рум’янцем… Як жаль, що таким його бiльше нiхто не побачить! Головний скарбник взявся укладати зачiску. І коли Імператор з болем у серцi побачив, як той обрiзуе таке гарне волосся, то, ледве стримуючи сльози, подумав: «От якби вона побачила його тепер!..»

Коли пiсля завершення обряду Гендзi, переодягнений по-дорослому в покоi для вiдпочинку, спустився у сад i виконав подячний танець, в усiх людей вiд зворушення забринiли сльози. А що вже казати про Імператора? Вiн ледве тримав себе в руках, зi смутком у душi згадуючи про минуле, що вже починало забуватися. «А чи не зашкодить його зовнiшностi нова зачiска й дорослий одяг у такому юному вiцi?» – турбувався Імператор, але, навпаки, хлопець став тепер прекраснiшим.

Лiвий мiнiстр, вiдповiдальний за проведення обряду повнолiття, мав вiд принцеси кровi, молодшоi сестри Імператора, едину дочку. На неi накинув оком принц Весняних покоiв,[31 - Принц-спадкоемець.] але мiнiстр не спiшив давати згоди, бо мрiяв вiддати ii за Гендзi. А коли запитав, як до цього ставиться Імператор, то iз задоволенням почув вiд нього: «Ну що ж, оскiльки зараз у хлопця немае опiкуна, то час переходити до шлюбного обряду[32 - Укладання молодят у спiльне лiжко.]».

Коли Гендзi зайшов у вiтальню, де вiдбувалося святкове частування, то сiв у ряд, як вимагали правила, за принцами кровi. Мiнiстр, сидячи поруч, спробував натякнути йому на свiй намiр вiддати дочку за нього, але юний i сором’язливий хлопець не знав, що й вiдповiсти.

Потiм Найсi-но суке переказала мiнiстровi велiння Імператора з’явитися в його покоях, i той вiдразу послухався, а iнша панi з його прислуги передала йому винагороду за участь у церемонii: як було заведено, просторе бiле жiноче уцiкi[33 - Уцiкi – один з рiзновидiв бiлого жiночого одягу, який дарували пiд час урочистостей.] й повний набiр жiночого одягу.

Простягаючи чашку з вином, Імператор запитав мiнiстра про незмiннiсть його намiру:

«Коли вузлом ти пов’язав
Волосся юнака
В день повнолiття,
То поеднав навiки
Й долi молодят?»

«Його волосся
Мiцно пов’язав
З бажанням,
Щоб назавжди зiйшлись вони,
Поки шнурок не зблякне пурпуровий», —

вiдповiв мiнiстр i, спустившись з довгого мостика, виконав подячний танець.

Мiнiстровi подарували коня з Лiвоi Імператорськоi конюшнi й сокола з Канцелярii Імператорського двору. Принци кровi i знатнi вельможi, стоячи в ряд пiд сходами, отримали дорогi подарунки вiдповiдно до своiх рангiв.

Наiдки в кипарисових коробочках i фрукти у прив’язаних до гiлок кошичках приготував той-таки Удайбен за велiнням Імператора. Таць з рисовими колобками й китайських скриньок з подарунками для гостей було повно-повнiсiнько, набагато бiльше, нiж у день повнолiття принца Весняних покоiв. Одним словом, панувала небачена щедрiсть.

Того вечора Імператор послав Гендзi до садиби Лiвого мiнiстра. Там прийняли майбутнього зятя iз щирою душею, пишно, за всiма звичаями. Рiдню мiнiстра вiд його незвичайноi краси у такому юному вiцi переповнювала тривога: «А чи довговiчна вона?» Сама наречена, Аоi, набагато старша вiд судженого, почувалася вкрай нiяково.

Оскiльки Лiвий мiнiстр користувався прихильнiстю Імператора, а його дружиною була сестра Імператора, тож посiдав впевнене становище при ньому. А от Правий мiнiстр, що як дiдусь принца Весняних покоiв мав би правити в майбутньому державою, тепер, коли Лiвий мiнiстр привернув до себе Гендзi, утратив свiй вплив.

Лiвий мiнiстр мав багато дiтей вiд рiзних жiнок. Принцеса кровi народила йому дуже вродливого сина, Куродо-но сьосьо,[34 - Йдеться про приятеля i суперника Гендзi, в наступних роздiлах вiдомого як То-но цюдзьо.] молодшого офiцера Імператорськоi охорони, якого Правий мiнiстр хотiв мати за зятя, вiддавши за нього свою найулюбленiшу Четверту дочку, хоча з його батьком часто не ладнав. Обидва, Гендзi й той молодший офiцер, якими тестi однаково дорожили, були iдеальними побратимами.

Гендзi не мiг довго перебувати в домi Лiвого мiнiстра, бо Імператор часто викликав його до себе. В його душi жив тiльки образ принцеси Фудзiцубо, що не мала рiвних собi у свiтi. «От з такою я хотiв би одружитися! Але, на жаль, iншоi такоi нема. Звiсно, дочка мiнiстра гарна й добре вихована, та душа до неi не лежить», – думав вiн i, зосередившись своiм юним серцем на цiй единiй пристрастi, вiдчував нестерпний бiль.

Тепер, коли Гендзi став дорослим, Імператор не пускав його за ширми, куди сам заходив. Пiд час музичних розваг той принц супроводжував ii гру на кото спiвом своеi флейти, а ii голосок, ледве чутний з-за ширми, солодко заспокоював йому душу. От, мабуть, тому життя в палацi його так вабило. Перебуваючи там поспiль днiв п’ять-шiсть, вiн iнодi повертався на один-два днi у дiм мiнiстра, однак той не осуджував його, зважаючи на його юнiсть, i ставився до нього, як завжди, дбайливо.

Для молодоi пари мiнiстр добрав найкращу прислугу. Часто влаштовував приемнi забави – одним словом, з усiх сил, як тiльки мiг, намагався догодити зятевi.

Покоi Кiрiцубо Імператор передав Гендзi й залишив при ньому колишнiх материних служниць. За його дорученням ремонтна служба й столярна майстерня до невпiзнання перебудували материн будинок. У саду, який i ранiше славився деревами й штучними пагорбами, розширили ставок так, що вся садиба засяяла своею красою по-новому. «Якби-то я мiг поселити тут особу, до якоi тягнеться душа!» – думав юнак, зiтхаючи.

Кажуть, начебто Блискучим назвав Гендзi корейський вiщун, вражений його вродою.




Дерево-мiтла



Головнi персонажi:

Гендзi, – 17 рокiв, син iмператора Кiрiцубо й наложницi Кiрiцубо

То-но цюдзьо, – офiцер Імператорськоi охорони, син Лiвого мiнiстра, брат Аоi

Аоi, – дочка Лiвого мiнiстра, перша дружина Гендзi

Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзiцубо, батько Асагао

Кii-но камi, – намiсник провiнцii Кii

Ійо-но суке, – батько Кii-но камi й чоловiк Уцусемi

Когiмi, – молодший брат Уцусемi

Емон-но камi, – батько Когiмi й Уцусемi



Блискучий Гендзi… Таке iм’я було величавим, але вiн сам своiми численними витiвками, вартими осуду, зводив його нанiвець, тож побоюючись, щоб чутки про його любовнi пригоди як вiтрогона не залишилися в пам’ятi наступних поколiнь, намагався iх приховати, бо нема нiчого гiршого, як людськi поговори. А втiм, вiн поводився так стримано, що нiчого особливого пiд час його зальотiв не ставалося, тож Катано-но сьосьо[35 - Персонаж загубленого любовного роману.] посмiявся б з нього.

Коли вiн ще був у чинi цюдзьо[36 - Другий за старшинством офiцер Імператорськоi охорони – Лiвоi або Правоi.] на службi в Імператорськiй охоронi, то рiдко вiдвiдував дiм тестя, Лiвого мiнiстра. А тому в тiй родинi навiть пiдозрювали, чи вiн часом не захопився iншою невiдомою особою. Насправдi ж Гендзi зовсiм не був схильний до звичноi в такому вiцi раптово-нерозсудливоi закоханостi, але мав звичку iнодi, всупереч самому собi, вiддатися пристрастi, що вимагала зусиль i, на жаль, призводила до невтiшних наслiдкiв.

Пiд час тривалих безпросвiтних дощiв, коли в палацi дотримувалися обряду очищення душi й тiла,[37 - Йдеться про буддiйський обряд, дуже схожий на християнський пiст.] Гендзi перестав бувати у домi Лiвого мiнiстра, тож там непокоiлись i нарiкали, але постiйно присилали йому рiзноманiтний найкращий одяг та iншi дрiбнички, а сини мiнiстра вiдвiдували його в палацi. З-помiж них Гендзi найближче здружився з То-но цюдзьо, що народився вiд принцеси кровi й був незмiнним учасником усiх розваг частiше, нiж iншi. Йому, зятевi Правого мiнiстра, було нудно в домi тестя, хоча там йому догоджали, як могли, а вiн, невиправний гульвiса, шукав любовних насолод деiнде. Запрошуючи Гендзi до себе, в розкiшно облаштованi покоi батькiвського дому, спiльно, днями й ночами, проводячи з ним час за навчанням i розвагами й, нi в чому не вiдстаючи вiд нього, хлопець так з ним здружився, що без усяких церемонiй звiряв йому своi сокровеннi думки.

Одного вечора, коли вiд самого ранку нудно сiявся дощ, а в палацi було майже безлюдно, Гендзi сидiв бiля свiтильника у своему, як нiколи, тихому службовому примiщеннi й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, рiзнокольоровi аркушi паперу й, видно, дуже захотiв iх почитати.

«Ну що ж, покажу тобi лише тi, якi чогось вартi. Бо е також нiкудишнi», – зважився Гендзi.

«Саме тi, якi ти вважаеш нiкудишнiми, я хотiв би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмiнювався листами. Як на мене, найцiкавiшими е саме тi, що написанi в мить роздратування або надвечiр в очiкуваннi зустрiчi», – настирливо наполягав То-но цюдзьо.

Звичайно, Гендзi мiг бути абсолютно спокiйним, бо листи, якими понад усе дорожив, вiн зберiгав не в цiй убогiй шафцi, а заховав напевне подалi вiд чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, якi вони в тебе рiзнi! – сказав То-но цюдзьо i почав допитуватися: – Цей вiд такоi-то?… А от цей?…» Вражений тим, як товариш iнодi вгадував авторку листа, а iнодi сумнiвався у своiх здогадах, вiдбуваючись небагатьма малозначущими словами, Гендзi повернув листи у шафку.

«Мабуть, i ти назбирав iх силу-силенну, – сказав вiн. – От хотiлося б на них поглянути! Тодi я з радiстю вiдкрив би для тебе цю шафку».

«Навряд чи в мене знайдеться щось вартiсне, – заперечив То-но цюдзьо. – Останнiм часом я нарештi зрозумiв, що немае на свiтi жiнки без вад, яка була б у всьому самою досконалiстю. Гадаю, е чимало жiнок, начебто здатних на глибокi почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, i вчасно дають доречну вiдповiдь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримае випробування. Як це не прикро, але бiльшiсть з них переоцiнюе своi здiбностi й принижуе чужi. Бувае й так, що дiвчина, яка i вдень, i вночi перебувае пiд незмiнною опiкою батька й матерi, що хочуть забезпечити iй гiдне майбутне, лише завдяки хвалебним чуткам про своi прихованi чесноти збуджуе зацiкавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашнiми обов’язками, може дечого навчитися в людей i, природно, зосередившись на якомусь одному видi мистецтва – музицi чи поезii, – досягти високого рiвня. Домашнi, розводячись про неi, приховують ii вади й всiляко прикрашають чесноти, але хiба можна безпiдставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрiнешся з нею, щоб розвiяти такi сумнiви, обов’язково розчаруешся».

Вражений його обiзнанiстю, Гендзi почувався нiяково – можливо, готувався доповнити почуте своiми висновками. Тож, усмiхаючись, запитав:

«А взагалi бувають жiнки без жодних обдарувань?»

«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жiнок нiкчемних, нiчого не вартих, так само мало, як i тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалостi. Дiвчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають i часто приховують вiд чужих очей iхнi вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дiвчата у батькiв середнього стану мають рiзнi вдачi й нахили, а тому вiдрiзнити iх одна вiд одноi набагато легше. Що ж стосуеться дiвчат низького походження, то про них не варто й згадувати», – вiдповiв То-но цюдзьо з таким виглядом, нiби йому вiдкрито всi таемницi, а тому Гендзi поцiкавився:

«А як, по-твоему, за якими ознаками треба вiдносити людей до одного з цих трьох станiв? Адже бувае так, що людина благородного походження розорюеться, ранг мае низький i зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин пiднiмаеться до рiвня вельможi, пишно обставляе свiй дiм дорогими меблями, обвiшуе прикрасами й усе турбуеться, щоб не вiдстати вiд iнших багатiiв. Тож до якого стану iх обох можна зарахувати?»

І саме тодi для виконання обряду очищення душi й тiла до палацу прибули Сама-но камi, головний конюший лiвих стаень, й Тосiкiбу-но дзьо з Церемонiального вiдомства. Оскiльки обидва були добрячими гульвiсами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, нiби давно чекаючи на них, залучив iх до суперечки про те, кого з жiнок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Гендзi великою несподiванкою.

«Хоч би як високо пiднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неi упереджено, – почав Cама-но камi. – А бувае так, що людина благородного роду, позбавлена засобiв для iснування, з плином часу втрачае довiру й повагу людей, але зберiгае гордiсть навiть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновникiв, зайнятих управлiнням далеких провiнцiй, що за службою мають визначений статус, але все-таки мiж собою трохи рiзняться, то в наш час з iхнього середовища можна вибрати цiлком пристойну дiвчину середнього стану. Як на мене, приемне враження справляе не стiльки скороспiлий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей i живе собi спокiйно, втiшаючись своею родовитiстю. В його домi пануе достаток, а дочки живуть у розкошах i дiстають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладiв того, як вони, ставши на службу в палацi, досягають несподiваного щастя ранiше за iнших суперниць».

«Виходить, що все залежить вiд заможностi батькiв», – сказав, посмiхаючись, Гендзi.

«Так мiг би сказати хтось iнший, а не ти», – дорiкнув То-но цюдзьо.

«Якщо зустрiнеш дiвчину, яка виросла в родовитiй i шанованiй усiма людьми сiм’i, але не вражае нi вродою, нi зразковою поведiнкою, то мимоволi з прикрiстю подумаеш: «Як же ii виховували?» А от коли у схожiй сiм’i дочка виросте в усьому бездоганною, то кожен уважатиме це зовсiм природним i не здивуеться, нiби чимось незвичайним. А втiм, не менi про них, сановитих, судити. Як на мене, особливу увагу привертае до себе несподiвано вродлива, нiкому невiдома жiнка, що живе самотньо в убогiй оселi за ворiтьми, обвитими хмелем. «Чому вона прирекла себе на таке вiдлюдництво?» – дивуешся, i серце шалено тягнеться до неi. А хiба раптом не збудить зацiкавлення iнша особа, що живе з батьком, старим товстуном, та осоружним старшим братом й, оберiгаючи свою гiднiсть, в скромнiй заднiй кiмнатi, як не дивно, досягае незвичайноi витонченостi в усьому, нехай навiть у незначному, до чого прикладае руку? І хоча, звичайно, вона навряд чи витримае порiвняння з досконалими, без жодних вад, жiнками, нею не можна нехтувати», – сказав Сама-но камi, глянувши на Тосiкiбу-но дзьо, i той, видно, здогадався, що натяк стосуеться його сестер, про якi останнiм часом точилися розмови, але промовчав.

«Що ж тут дивного, якщо навiть серед високого стану важко знайти iдеальну жiнку?» – напевне, думав Гендзi. У м’якому бiлому одязi з абияк накинутим носi,[38 - Носi – верхнiй буденний чоловiчий одяг придворного.] з розпущеним шнурком, вiн напiвлежав, спершись на лавочку-пiдлокiтник, i його обличчя, осяяне вогнем свiтильника, вражало невимовною красою. От якби вiн був жiнкою! Такому не пiдiйде до пари навiть найкраща з найкращих.

Юнаки й далi не переставали обговорювати рiзних жiнок.

«Узагалi навiть з-помiж багатьох жiнок, бездоганних у всьому, неможливо зупинити свiй вибiр на однiй, яка стала б твоею опорою в життi, – сказав Сама-но камi. – До речi, так само важко знайти чоловiка, який на службi в Його Величностi мiг би стати надiйною пiдвалиною держави, бо рiдко у кого е всi потрiбнi для цього здiбностi. Хоч би яким мудрим вiн був, нiколи не бувае так, щоб один чоловiк або двое вправно порядкували державними справами. Вищим допомагають нижчi, нижчi пiдкоряються вищим – усе залагоджуеться завдяки взаемним домовленостям i поступкам. Коли ж задумаешся над вибором жiнки, якiй доведеться порядкувати в невеликiй сiм’i, то виходить, що вона мае поеднувати в собi безлiч рiзних, потрiбних якостей. Адже бувае так, що жiнка розумiеться на чомусь одному, а на iншому – нiтрохи, бо, як кажуть, у неi «…все не так…»,[39 - Цитата з вiрша: «Що б не зробив – / Виходить все не так. / Що б не сказав – / Усе не те, що треба… / І зустрiч – мука, i розлука – жах!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1060).] тож витерпiти ii найчастiше несила. Рiч зовсiм не в тому, що нам до вподоби перебирати численних жiнок задля власних любовних розваг. Нi, просто кожен щиро хоче знайти одну-едину, яка могла б стати йому надiйною опорою в життi. Зрештою, все одно доведеться зупинити на комусь свiй вибiр, тож хочеться вiдшукати жiнку, яка припала б до душi, але не потребувала перевиховання й не мала невиправних вад.

Бувае, що чоловiк, неспроможний порушити колишню обiтницю, залишаеться жити з жiнкою, яка йому зовсiм не до душi. В людських очах вiн видаеться чесною людиною, а пов’язана з ним жiнка вважаеться надiленою тонкими душевними рисами. Однак хоч скiльки пар я бачив у життi, жодна з них не здавалася менi особливо бездоганною. Я вже не кажу про вас – вищого вiд вас немае нiкого, тож яка жiнка виявиться для вас гiдною?

Молодi миловидi жiнки думають лише про те, щоб жодна порошинка на них не впала. Як пишуть листа, щедро добирають слова, котрi, збiгаючи стовпчиками вниз непомiтно, наче пензлик ледь-ледь торкаеться паперу, змушують тривожитися i вiдчайдушно сподiватися: «От би глянути на неi зблизька!» Коли ж пiдступиш до неi настiльки близько, що чуеш ii голос, вона, вправно приховуючи своi вади, говорить якомога менше й так тихо, наче задихаеться. Заворожений ii лагiдною вдачею, зблизишся з нею, оточиш турботами, а вона виявиться вiтрогонкою. Легковажнiсть треба вважати щонайпершою жiночою вадою.

Якщо головним обов’язком жiнки е турбота про чоловiка, то навiщо, здавалося б, iй зацiкавлення мистецтвом, розумiння сумовитоi краси мiнливого свiту й здатнiсть показувати свою чутливiсть з будь-якого, навiть найменшого, приводу? Але хiба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому iз заклопотаним виразом обличчя i волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляе на людей?

Чи особливо розповiдатимеш чужiй людинi про те, що було на службi, якi новини при дворi та у знайомих сiм’ях, що сталося доброго чи поганого – словом, про все, що впало в очi та вуха? Ясна рiч, хочеться подiлитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозумiти. А що робити чоловiковi такоi заклопотаноi особи? Вiн то смiеться сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумае: «А чи варто розповiдати?» – i вiдвернеться, посмiхнеться своiм думкам або потай зiтхне, а дружина тiльки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хiба не прикро?

А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагiдну i самому зайнятися ii вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твоi зусилля не даремнi. І справдi, побачивши таку жiнку поряд, на ii вади подивишся крiзь пальцi, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити ii на час саму, то наставляеш ii, як годиться, однак навiть з найпростiшими обов’язками вона не може дати собi ради, бо iй не вистачае розумiння чи то важливоi справи, чи то якоi-небудь дрiбницi. Вкрай прикро вiд такоi жiночоi вади. І, навпаки, жiнка, зазвичай сувора, неприваблива, може iнодi висвiтитися з кращого боку», – сказав усезнайка Сама-но камi, але, не дiйшовши певного висновку, лише тяжко зiтхнув.

«А тепер залишiмо осторонь розмову про походження жiнки та ii зовнiшнiсть, – провадив вiн далi. – Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива i спокiйна, то врештi-решт можеш зупинити на нiй свiй вибiр. І якщо, крiм того, виявиш у дружини естетичний смак i сердечнiсть, то радiй i не старайся прискiпливо вишукувати в нiй вади. Якщо в жiнки лагiдна, миролюбна вдача, то, природно, зовнiшня витонченiсть додасться пiзнiше.

Бувають жiнки, звабливi й боязкi, якi хтозна-як терплять образи й прикидаються спокiйними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серцi гнiву, вибухають потоком невимовно гiрких слiв або сумною пiснею i, залишивши чоловiковi докiрливий подарунок на згадку, ховаються вiд людей в гiрськiй глушинi або на дикому морському узбережжi.

Змалку, коли я чув, як служницi читали вголос такi оповiдання, то настiльки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива iсторiя!» – i навiть плакав. А тепер поведiнка таких жiнок видаеться менi легковажною i неприродною. Адже безглуздо раптом, собi ж самiй на зло, покидати закоханого в тебе чоловiка, тiкати i ховатися вiд нього, вдаючи, що не знаеш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирiкати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вiрностi. Бо, пiдбадьорена похвалою оточення – мовляв, якi в неi глибокi почуття! – вона може навiть постригтися в монахинi. Зважившись на такий крок, вона щиро вiрить, що ii серце зовсiм очистилося i нiщо бiльше не прив’язуе ii до цього тлiнного свiту. Але ось хтось iз давнiх знайомих заходить провiдати ii зi словами: «О, як жаль… Як ви могли…» Коли вiстка про змiну в ii долi дiйде до чоловiка, який ще не збайдужiв до неi, то вiн розплачеться, про що iй негайно повiдомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловiк так щиро вас любить, а ви, така молода…» І ось вона сама з жахом обмацуе волосся край чола, ii охоплюе безсилля, а обличчя спотворюе нестримний плач. Хоч як вона намагаеться взяти себе в руки, але не може витримати – сльози все капають i капають, а каяття так ii мучить, що, дивлячись на неi, Будда подумав би: «Нi, ii душа зовсiм не очистилась, а навпаки…» Справдi, людина, що вiдмовилася вiд свiту, але не звiльнилася вiд суетних помислiв, напевне, потрапить на одну з поганих дорiг набагато швидше, нiж та, що живе, загрузнувши в мирськiй метушнi. Якщо подружжя скрiплене досить мiцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженнi, то чоловiковi iнодi вдаеться розшукати й повернути дружину перш, нiж вона прийме постриг, але й тодi хiба не будуть спогади про ii вчинок причиною постiйного взаемного невдоволення? Хiба не здаеться вам мiцнiшим i гiдним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помiчати слабкостей одне одного i прощати мимовiльнi образи? А от у серцях цiеi пари назавжди оселиться тривога, i навряд чи зможуть вони довiряти одне одному.

Так само нерозумно, коли дружина, обурена тим, що ii чоловiк випадково захопився iншою особою, вiдвертаеться вiд нього. Навiть якщо так сталося з чоловiком, краще не звертати на це уваги, а згадувати з нiжнiстю про те, якими сильними були його почуття на перших зустрiчах, i не забувати, що такi непорозумiння ведуть до розриву стосункiв.

Жiнцi завжди треба зберiгати спокiй. Якщо е привiд для ревнощiв, то краще про це натякнути, докори слiд висловлювати нiби мiж iншим, без зайвоi образи, тодi й чоловiкова прихильнiсть змiцнiе. Бо здебiльшого стан душi чоловiка цiлком залежить вiд жiнки, що живе поруч iз ним. А втiм, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведiнку нiякоi уваги, то в його ставленнi до неi, попри ii довiру й нiжнiсть, проглядатиме зневага. Справдi, мало кому сподобаеться доля «неприв’язаного човника»,[40 - Метафора привiльного життя, запозичена з китайськоi поезii.] хiба нi?» – проказав Сама-но камi, й То-но цюдзьо кивнув у вiдповiдь.

«Мабуть, дуже неприемно жiнцi пiдозрювати в ненадiйностi вродливого, любого ii серцю чоловiка. Вона думае, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вiрною, дивитиметься крiзь пальцi на його вибрики, але, на жаль, i це не завжди допомагае. У всякому разi iй нiчого кращого не залишаеться, як смиренно, всупереч усьому, терпiти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так i робить моя молодша сестра…» Помiтивши, що Гендзi задрiмав i вiдповiдати не збираеться, вiн невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камi, в ролi знавця жiночих чеснот i вад, просторiкував далi. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кiнця його мiркування.

«А тепер подивiмося, що вiдбуваеться в iнших сферах. Вiзьмiмо, наприклад, столярство. Деякi ремiсники охоче виготовляють рiзноманiтнi речi з дерева так, як iм заманеться, однак такi вироби – це просто забавки, створенi поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навiть на найвигадливiшi з них, подумаеш: «Справдi, в цьому теж щось е…» – та й годi. Вони по-своему привабливi як зразок осучаснення чогось уже вiдомого. Але якщо порiвняете iх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згiдно з канонами, то вiдразу зрозумiете, чим вiдрiзняеться рука справжнього майстра вiд руки простого ремiсника.

Або ще один приклад. Хоча в Імператорськiй художнiй майстернi е чимало малярiв, на пiдставi iхнiх ескiзiв одразу нелегко визначити серед них найобдарованiшого. Деякi з них, даючи волю власнiй уявi, щоб налякати людей, малюють дивовижнi речi: недосяжну людському зору гору Хорай,[41 - Острiвна гора, краiна безсмертних.] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звiрiв Китайськоi землi, небачених людьми демонiв, але iм байдуже, що в життi такого не бувае.

А от коли треба зобразити звичайнi гiрськi схили, воднi потоки, звичнi людськi оселi на тлi милого серцю краевиду – пологих гiр, вкритих звивинами густого дикого лiсу, або перенести на папiр те, що мiститься за близькою огорожею, згiдно з канонами, то вiдразу стае ясно, чим справжнiй майстер вiдрiзняеться вiд посереднього ремiсника.

Те саме стосуеться калiграфii. Якщо за пензлик вiзьметься людина, неглибоко обiзнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якiсь довгi лiнii, пiдкреслено незрозумiлi завитки, а от знавець, що строго дотримуеться канонiв, начебто не створить чогось, що вирiзняеться зовнiшнiм блиском, але порiвняйте його напис з попереднiм зразком i легко зрозумiете, котрий з них вийшов з-пiд пензля справжнього майстра.

Щось подiбне спостерiгаеться i в iнших видах мистецтва, навiть у найпростiших. А що вже казати про людське серце? Нiколи не варто довiряти почуттям, зумисне перебiльшеним i виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зi мною. Боюся тiльки, що моя розповiдь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камi, пiдсуваючись ближче до Гендзi, вiд чого той прокинувся.

То-но цюдзьо сидiв навпроти, пiдперши щоку рукою, i нiби довiрливо слухав буддiйську проповiдь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди вiдкривають одне одному своi душевнi таемницi.

«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запiзнався з однiею жiнкою. Їi зовнiшнiсть була далека вiд досконалостi, як у тих, про кого я вам щойно розповiдав, i я, схильний в юностi до безпутства, зовсiм не думав зупиняти на нiй остаточного вибору. Хоч я й тримався ii, але, шукаючи кращоi, частенько розважався деiнде i тим самим збуджував у нiй ревнощi, що менi нiтрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливiшою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували ii необгрунтованi пiдозри, а з iншого – я iнодi iй спiвчував: «Та чого вона не покине такоi нiкчемноi, як я, людини?» – i, природно, намагався бути розсудливiшим.

Вирiзнялася вона тим, що з усiх сил намагалася зробити навiть те, що було iй не до снаги, аби тiльки менi догодити. Прагнучи приховати своi вади, ревно дбала про мене, нi в чому менi не перечила. Спочатку я вважав, що в неi владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагiдна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильнiсть, вона пильно дбала про свою зовнiшнiсть, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрiчi з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тiльки одного я не мiг витерпiти – ii ревнощiв.

І ось тодi я подумав: «Вона, напевне, боiться мене втратити. А що, як я ii налякаю, щоб провчити? Може, вона одумаеться i перестане докучати менi своiми скаргами? Покажу iй, що втомився вiд ii пiдозр i готовий розiйтися з нею. Якщо вона справдi небайдужа до мене, то це буде для неi добрим уроком». Так вирiшивши, я став удавати, що зовсiм збайдужiв до неi, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав iй таке: «Якщо в жiнки сварлива вдача, то навiть наймiцнiша обiтниця не витримае i розлучення стане неминучим. Якщо ви готовi припинити нашi зустрiчi, то й далi докоряйте менi своiми пiдозрами. Але якщо збираетесь у майбутньому йти зi мною одним шляхом, то вам доведеться терпiти, а коли подолаете свою погану звичку, то я вас ще бiльше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв пiднесено, задоволений своiм розумним повчанням, але як тiльки я замовк, вона, посмiхнувшись, вiдповiла: «Якби треба було перетерпiти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’етеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серцi марно сподiватися, що врештi-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганоi звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».

Їi ревнивi слова мене розлютили, i я наговорив ii чимало неприемного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь мiж людьми, якщо ви покалiчили мене? Мiй ранг i так низький, тож яким чином я пiднiмусь догори? Мабуть, не залишиться нiчого iншого, як постригтися в монахи чи що? – Потiм грiзно вигукнув: – Ну що ж, вiднинi мiж нами всьому кiнець!» – i, зiгнувши пальця, наостанок вимовив:

«Коли на пальцях порахую
Все, що було мiж нами,
Чи можу я сказати,
Що тiльки цим
Ви скривдили мене?

Нi, не треба ревнувати».

Почувши моi слова, вона все-таки заплакала й вiдповiла:

«Таемно у душi
І я вела рахунок кривд,
Але невже настав той час,
Щоб ми навiки
Руки розняли?…»

Хоч ми й обмiнялися рiзкими словами, насправдi я не мав намiру поривати з цiею жiнкою остаточно, але довгий час вiддавався скороминущим утiхам на сторонi й навiть не писав до неi. Та одного разу, пiзно увечерi, коли сiявся не то дощ, не то снiг, а люди пiсля репетицii Надзвичайного свята Камо[42 - Надзвичайне свято Камо вiдбувалося одинадцятого мiсяця за мiсячним календарем, а звичайне, вiдоме також як Свято мальв, припадало на четвертий мiсяць.] розходилися по домiвках, я подумав i раптом зрозумiв, що менi нiкуди йти, крiм як до неi. Ночувати самому в палацi було б неприемно, а вiд самоi думки про зустрiч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дiзнатися, як живе й що думае та жiнка, струшуючи з себе снiг, урештi-решт попрямував до неi. Дорогою нiяковiв, покусуючи нiгтi, але все-таки вирiшив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечiр вона забуде про свiй колишнiй гнiв?» І от я побачив, як свiтильник пiд стiною освiтлюе кiмнату слабким свiтлом, теплий домашнiй одяг грiеться на високiй пiдставцi, всi завiси пiднятi, нiби вона сподiвалася мого приходу саме сьогоднiшньоi ночi. «Я так i знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самоi жiнки вдома не застав. Мене зустрiли тiльки служницi, вiд яких я довiдався, що iхня господиня ще ввечерi поiхала до батькiв.

З того дня, як ми розiйшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала менi нi любовних вiршiв, нi листiв хоч з якимсь натяком, тож я, пригнiчений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зi мною розiрвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказiв цього i поки мучився сумнiвами, згадав про одяг, який вона залишила менi, пошитий вправнiше, нiж колись, з майже iдеальними вiдтiнками барв i кроем, а тому вiдразу збагнув, що покинута жiнка постiйно думала про мене.

«Мабуть, все-таки вона не готова зi мною остаточно розлучитися», – подумав я i спробував то сяк, то так вiдновити нашi стосунки. Жiнка не вiдверталася вiд мене, не ховалася, щоб я розпачливо ii шукав, а смiливо заявляла: «Я не збираюсь, як досi, бiльше терпiти. Знову зустрiчатимусь з вами, якщо виправитесь i станете розсудливiшим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумае, я нiчого не обiцяв i далi не полишав думки, щоб ii провчити. Жiнка тужила, плакала i зрештою померла. Тiльки тодi я зрозумiв, що так жартувати не можна.

І от тепер я знаю, що саме на таку жiнку можна покластися в усьому. Вона була менi порадницею не тiльки у дрiбних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуваннi тканин iз самою дiвою Тацута[43 - Богиня осенi як втiлення гори Тацута, славноi красою осiннього листя, покровителька ткацтва.] й не поступатися у шиттi Небеснiй Ткалi[44 - Небесна Ткаля – персонаж легенди про Ткалю й Волопаса (про зiрок Вега й Альтаiр), якi живуть роздiленi Небесною рiкою (Чумацьким Шляхом) i зустрiчаються один раз щороку на мостi, створеному зграями сорок.]».

Згадуючи покiйну, Сама-но камi гiрко зiтхнув, а То-но цюдзьо пiдбадьорив:

«Однак вiдкладiмо набiк майстернiсть твоеi Небесноi Ткалi й звернiмо увагу на вiчну нерозлучнiсть небесноi пари. Звичайно, парча твоеi дiви Тацути справдi не мае собi рiвних. Але ж веснянi квiти й осiнне листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви вiдповiдноi пори року. Ось чому так важко знайти в цьому свiтi обдаровану жiнку, яка назавжди припала б до серця».

«Майже в той самий час, – провадив далi Сама-но камi, – я навiдувався до ще однiеi жiнки. Вона, здавалось, була кращоi вдачi, нiж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вiршi, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всiм, що робила й говорила. А оскiльки була гарна собою, то я, постiйно зупиняючись у тiеi норовистоi, iнодi потай вiдвiдував i другу так часто, що не на жарт прихилився до неi. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нiчого iншого, як сумувати. Пiсля того як я став частiше бувати у другоi, то помiтив у нiй непривабливi риси – хизування i надмiрну легковажнiсть, а зрозумiвши, що на неi не можна покладатися, вiддалився вiд неi, i, видно, саме тодi вона таемно запiзналася з iншим.

Одного разу в яскраву мiсячну нiч десятого мiсяця, коли я вирушив на нiчлiг до свого батька, на виiздi з палацу до мене в карету пiдсiв знайомий придворний i сказав: «Мене чекають сьогоднi в одному домi, тож я цим дуже заклопотаний…» Дорога пролягала повз оселю моеi знайомоi, i як тiльки крiзь дiру в глинянiй стiнi заблищала вода в ставку, в якому спочивав мiсяць, попутник залишив мене, а я не мiг не скористатись нагодою простежити за ним. Мабуть, вiн давно спiзнався з нею, бо, надзвичайно схвильований, присiв на галереi неподалiк вiд ворiт i якийсь час милувався мiсяцем. Збляклi вiд паморозi хризантеми й багряне листя, що, змагаючись з вiтром, кружляло в повiтрi, являли собою справдi зворушливу картину.

Вийнявши з-за пазухи флейту, чоловiк заграв i сам собi пiдспiвував: «І тiнi там густi…»[45 - Слова з народноi пiснi у стилi «сайбара»: «Бiля джерела в Асука / Я радо б вiдпочив / Гей-гей! / І тiнь там густа / І вода прохолодна / І трава для коня соковита».] – а жiнка майстерною грою на японському кото, заздалегiдь настроеному, приедналася до нього. Мелодii в ладi «рiцi»,[46 - Один з двох ладiв японськоi класичноi музики, що приблизно вiдповiдае мiнорному ладу захiдноевропейськоi музики.] виходячи з-пiд нiжних жiночих пальцiв i долiтаючи з-поза завiс, звучали на струнах свiжо й у гармонii з прекрасною мiсячною нiччю. Пiдiйшовши ближче, закоханий чоловiк iронiчно зауважив: «Сподiваюсь, що це червоне листя у саду нiхто ще не приминав?» Потiм, зiрвавши хризантему, вимовив:

«Звук струн кото, яскравий мiсяць —
Усе прекрасне
В цьому домi,
Та чи затримали б вони
Людину з холодною душею?

Вибачте за безцеремонне запитання… Зiграйте ще. Покажiть до кiнця свою майстернiсть вдячному слухачевi». Вiн попросив жартiвливо, а жiнка манiрно вiдповiла:

«З вiтром осiннiм у згодi
Голос флейти звучить,
Та несила словам
Його тут
Зупинити…»

Ось так вони залицялися одне до одного, не пiдозрюючи, як це мене дратуе, а потiм жiнка, взявши кото «со»,[47 - Тринадцятиструнний щипковий iнструмент, завезений з Китаю.] настроене в тональностi «бансiкi»,[48 - Одна з шести основних тональностей японськоi класичноi музики.] заграла досить майстерно в сучасному стилi, але я почувався збентеженим. Ясна рiч, жартiвлива легковажнiсть може бути доречною у поведiнцi жiнок, що прислуговують у палацi. А от коли навiдуешся до жiнки, щоб зробити ii надiйною опорою на все життя, й бачиш, що вона вийшла за всякi межi, то не можеш заспокоiтися. Зрозумiло, що пiсля тiеi нiчноi пригоди менi остаточно перехотiлося ii вiдвiдувати.

Взявши до уваги цi два випадки, я, будучи ще молодим, збагнув, що розв’язнi жiнки надзвичайно ненадiйнi. Упевнений, що подальше життя ще бiльше мене в цьому переконае. Ось зараз вас, напевне, приваблюють жiнки звабливо-нiжнi, покiрнi вашiй волi, немов краплi роси на гiлцi хагi, що впадуть, як захочеш ii зламати, або наче градинки на листках бамбука, якi вiдразу розтануть, коли iх торкнешся. Але рокiв через сiм ви мене зрозумiете. Прошу вас, послухайтесь моеi скромноi поради: остерiгайтеся занадто пiддатливих жiнок. Вони легко впадають у блуд i тим накликають неславу на голови своiх чоловiкiв», – повчав юнакiв Сама-но камi. То-но цюдзьо звично кивнув, а Гендзi посмiхнувся, видно думаючи: «Що ж, можливо…» – i сказав: «Обидвi цi iсторii вельми непривабливi».

«А тепер я, – втрутився То-но цюдзьо, – розповiм вам про одну дурну жiнку. Я почав вiдвiдувати ii таемно, зовсiм не збираючись пiдтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неi i, хоча рiдко з нею зустрiчався, все-таки не забував ii. Та й вона довiрилася менi. Я раз у раз дорiкав собi за свою легковажнiсть: «Невже вона менi так довiряе, що навiть не ревнуе?» Жiнка поводилася так, нiби нiчого не помiчала, нiколи не докоряла i, коли я повертався до неi пiсля довгоi перерви, була такою ж лагiдною i привiтною, як i досi, що я не переставав заспокоювати ii обiцянкою про свое заступництво в майбутньому. Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тiшився, що вона готова довiрити менi свое життя. Жiнка почувалася спокiйною, i я досить довго до неi не навiдувався. І от саме тодi – про це я дiзнався пiзнiше – моя дружина через когось образила ii жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нiчого про завданi образи, я не приiжджав i навiть не посилав iй листiв, хоча, звiсно, й не забував про неi, тож вона, зовсiм занепавши духом, стривожена долею маляти на своiх руках, зiрвала квiтку гвоздики й послала менi…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.

«То що ж вона написала?» – запитав Гендзi.

«Що? Та начебто нiчого особливого… – вiдповiв То-но цюдзьо, – щось на зразок:

«Хоч огорожа стара
Навколо хатини гiрськоi,
Ти, росо, все-таки iнодi
Обдаруй своiм блиском
Пелюстки цiеi гвоздики…»

Згадавши жiнку, я поспiшив до неi. Як i колись, вона зустрiла мене з вiдкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок i сад, обсипаний росою, то, змагаючись iз комашиним дзижчанням нишком, як це бувае у старовиннiй повiстi, заплакала.

«Коли всi квiти розцвiли,
Уже не знати,
Котра з них краща,
Та, як на мене, жодна з них
«Вiчному лiту» нерiвня».[49 - У своему вiршi пiд гвоздикою (в оригiналi – «надесiко») жiнка розумiе свою дочку. У свою чергу То-но цюдзьо у своему вiршi вводить iншу назву гвоздики – «токонацу» («вiчне лiто»), натякаючи на любовне ложе, оскiльки «токо» означае не тiльки «вiчне», але й «ложе», а «нацу» – «лiто».]

Так, вiдсуваючи убiк квiточку гвоздики, я хотiв завоювати серце матерi, нагадавши, що «навiть пил не впаде на гвоздику…».[50 - Слова з вiрша: «Думав, що нiколи / Навiть пил / Не впаде на гвоздику – / Ложе, де ми колись / З коханою лежали» («Кокiнвакасю», 167).]

«Змок вiд роси
Рукав, що ложа торкнувся…
О, «вiчне лiто»!
Разом з вiтром холодним
Осiнь прийшла…» —

вимовила вона нiби мимохiть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по ii щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що iх приховати, щоб анiтрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неi. Тому, трохи заспокоiвшись, я знову перестав ii вiдвiдувати, i саме тодi вона кудись безслiдно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневiряеться в цьому непевному свiтi. Якби ця жiнка тодi, коли я любив ii, смiливiше вiдстоювала мою прихильнiсть, то не залишила б свого дому. Я не покинув би ii саму надовго й забезпечив би iй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» менi люба й досi. Я довго думав, як ii знайти, але так i не довiдався, де вона. Мабуть, i ця особа належить до тих ненадiйних жiнок, про яких ми щойно розводилися. Нiтрохи не здогадуючись, як вона покiрно терпить мою безсердечнiсть, я не переставав ii дарма кохати. Тепер, коли ii образ поволi стираеться з пам’ятi, я iнодi думаю: «А що, як вона й досi не може мене забути й вечорами тужить, вiдчуваючи, що в усьому винна сама?» Нi, такi жiнки, як вона, не придатнi для спiльного життя, покладатися на них неможливо. От i виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрiчатися з нею неприемно, ба навiть вiдразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грi на кото, занадто легковажна. Остання, надмiрно скритна, мимоволi викликае пiдозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш свiт. Жiнок важко порiвнювати. Де знайти жiнку, що поеднувала б у собi все найкраще цих трьох осiб i не мала б iхнiх вад? Якщо ж ви спробуете закохатися в богиню Кiцiдзьо,[51 - Богиня щастя, вiдома своею красою.] то розчаруетесь, бо в нiй, просякнутiй святенництвом, немае нiчого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усi засмiялися.

«Гадаю, i Тосiкiбу-но дзьо може подiлитися з нами чимось цiкавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.

«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами подiлюся?» – спитав Тосiкiбу-но дзьо, але То-но цюдзьо пiдганяв, i той, задумавшись: «Що ж розповiсти?» – почав: «Коли я був ще студентом, менi трапилася одна зразково-розумна жiнка. Як i та, про яку розповiдав Сама-но камi, вона могла порадити i в службових, i в найскладнiших особистих життевих справах. Була настiльки обiзнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нiкому всупереч слова сказати. Це сталося тодi, коли я проходив навчання в домi одного вченого. Дiзнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однiею з них, а батько, зачувши про це, принiс заздоровнi чашки й урочисто звернувся до мене зi словами: «Послухайте пiсню мою про двi дороги».[52 - Цитата з одного вiрша Бо Цзюйi, в якому вихваляеться перевага одруження з бiдною дiвчиною.] Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрiчався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навiть пiд час нiчних розмов навчала мене, як розвивати своi здiбностi, кориснi для успiшного просування на службi. Листи писала бездоганно лише iероглiфами за суворими зразками, уникаючи лiтер «кана».[53 - Як правило, чоловiки писали iероглiфами, а жiнки – лiтерами «кана», створеними внаслiдок спрощення деяких iероглiфiв.] Тож, природно, я не мiг розлучитися з нею i навчався у неi всього, як у вчительки, навiть складання сяких-таких китайських вiршiв, за що я iй донинi вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею свое життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, i зовсiм не варто користуватися послугами таких заповзятих жiнок. Втiм, iнодi бачиш, що ця особа неосвiчена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженнi судилося – серце мимоволi тягнеться до неi. Чоловiки бувають вельми безвольнi». Тосiкiбу-но дзьо замовк, але решта, радi дiзнатися, що сталося згодом, узялися його пiдбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – i той, розумiючи, що вiд нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далi:

«Так от, одного разу я довго ii не вiдвiдував, а коли при якiйсь нагодi завiтав, то вона прийняла мене не у зручнiм покоi, а десь iнде, як на зло, вiдгородившись вiд мене завiсою. «Що за дурниця? Вона чимось незадоволена? – подумав я. – Якщо так, то це добра нагода розлучитися з нею». Однак ця жiнка була досить розумна, щоб легковажно спалахувати гнiвом. Вона давно засвоiла всi принципи людських вiдносин i нiколи не ревнувала. Пiдвищивши голос, з-поза завiси вона сказала: «Кiлька мiсяцiв тому я сильно застудилася i вiд гарячки лiкуюся вiдваром цiлющих трав з часником, а тому через неприемний запах не можу побачитися з вами вiч-на-вiч. Але якщо маете невiдкладну справу, я готова й так обговорити ii з вами». Що я мiг вiдповiсти на такi чiтко сказанi слова? Я тiльки вiдповiв: «Розумiю», – i вже збирався виходити, але жiнка, мабуть утомлена самотнiстю, вигукнула: «Заходьте, коли запах зникне!..» Жаль було не дослухати ii, але залишатися довше я також не мiг, бо все навколо i справдi просякло огидним запахом, а тому, приготувавшись до втечi, я вимовив:

«Ось i вечiр настав,
Про що, напевне, тебе
Павучок сповiстив,[54 - Цей вiрш створений за мотивами танки: «Мабуть, / Пiд вечiр милий завiтае: / Заздалегiдь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплiтае» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1110). За давнiм повiр’ям, павук був провiсником зустрiчi з коханим.]
А ти менi: «Прийди —
Як зникне запах часнику…»

«Як це розумiти?…» – не доказавши, я вискочив геть, а ii вiдповiдь наздогнала мене:

«Якщо полюбиш так,
Що ночi жодноi не годен
Без зустрiчi прожити,
То почекати кiлька днiв
Не соромно…»

«Вiдповiла вона швидко», – спокiйно сказав Тосiкiбу-но дзьо, а враженi юнаки засмiялися – мовляв, все це вигадка.

«Та де таку жiнку можна знайти? Краще вже зустрiчатися з чортом! Просто жах! – i вони роздратовано заляскали пальцями. – Знайшов про що розповiдати!»

«Може, розкажеш щось трохи приемнiше?» – домагалися юнаки в Тосiкiбу-но дзьо.

«А по-моему, навряд чи ви почуете щось незвичайне», – вiдповiв той i замовк.

«Дуже погане враження справляють неосвiченi люди – i чоловiки, i жiнки, – якi люблять хизуватися своiми поверховими знаннями, – сказав Сама-но камi. – Як на мене, жiнка, обiзнана з усiма тонкощами Трьох iсторiй i П’яти книг,[55 - Йдеться про класичнi твори, призначенi для освiти чоловiкiв: «Історичнi записки» Сима Цяня, «Історiя ранньоi династii Хань» Бань Гу, «Історiя пiзньоi династii Хань»; «Книга пiсень», «Книга документiв», «Книга змiн», «Весни й осенi», «Книга ритуалiв».] програе в привабливостi. Але це не означае, що вона не мае розумiтися на службових та приватних справах лише тому, що е жiнкою. Жiнкам не дають освiти, але кожна з них, маючи хоч трошки кмiтливостi, може багато чого навчитися – почути вухами й побачити очима. Серед них трапляються й такi, що врештi-решт вправно пишуть iероглiфами, але, втративши почуття мiри, недоречно перевантажують ними своi листи, зверненi до жiнок, що зовсiм неприпустимо. Може, вони самi цього не хочуть, але коли вголос читаеш такi листи з надмiрною кiлькiстю iероглiфiв, то вiдчуваеш, як вони звучать штучно й уривчасто. Найчастiше так пишуть дами високого стану. А деякi, що вважають себе поетесами, нi на хвилину не розлучаються з вiршами: присилають тобi, зазвичай в недоречний час, свiй твiр, в якому на самому початку мiститься згадка про цiкаву давню подiю, й тим самим ставлять тебе у скрутне становище. Не вiдповiсти – нечемно, а вiдповiсти невдало означае наразитися на глум! Бувае, поспiшаеш зранку в палац на якусь урочистiсть, скажiмо, на свято П’ятого мiсяця,[56 - Цього дня придворнi обмiнювалися мiшечками «кусудама» з пахощами лепехи та полину, а також проводилися змагання у стрiльбi з лука.] тож хiба е час думати про лепеху? А тобi приносять листа з натяком на це дивне корiння. Або готуешся до Свята хризантем на дев’ятий день дев’ятого мiсяця, коли не маеш вiльноi хвилини, бо обдумуеш змiст складного китайського вiрша, а до тебе приходить лист з натяками на росу й пелюстки хризантем. Якби цей вiрш надiйшов в iнший час, то, природно, потiм здався б цiкавим i витонченим, але, недоречний цього разу, лише свiдчить, що складений бездумно. Якщо людина не розумiе, коли й що збираеться робити, то iй не варто виставляти напоказ, який у неi витончений смак. І взагалi, навiть якщо тобi щось вiдоме, краще вдавати, що ти нiчого не знаеш, а якщо кортить щось розповiсти, то постарайся промовчати», – повчав Сама-но камi, а Гендзi подумки переносився до тiеi, однiеi: «У нiй немае жодноi з тих неприемних вад, про якi йшла мова» – i серце його стискалося. За розмовою про нескiнченнi дивовижнi iсторii юнаки так i не вирiшили, якi жiнки кращi, а тим часом надiйшов свiтанок.

Нарештi сьогоднi випогодилося. Добре знаючи, що в домi Лiвого мiнiстра невдоволенi його тривалим перебуванням у палацi, Гендзi вирушив туди. Вiд усього оздоблення в будинку й вiд поведiнки молодоi господинi вiяло спокiйним благородством та iдеальним порядком, тож Гендзi здалося, що саме про таких жiнок була вчора розмова як про найнадiйнiших дружин. Однак холодна пишнiсть дочки Лiвого мiнiстра не сприяла душевному зближенню, й при нiй вiн губився. А тому, щоб подолати збентеження, заходився жартувати з молодими служницями Цюнагон i Нацукаса, якi захоплено дивилися на нього, знудженого спекою, з розпущеними шнурками носi, i справдi напрочуд гарного собою.

Зайшов i сам мiнiстр, але, побачивши, що Гендзi вiдпочивае, завiв з ним розмову з-поза завiси. «У таку спеку… – поморщився Гендзi, й служницi захихотiли. – Тихiше!» – вгамував вiн iх i сперся на лавочку-пiдлокiтник. Вiдразу було видно, що вiн почувався тут абсолютно вiльним.

Коли стемнiло, одна iз служниць сказала: «Цiеi ночi бог Накагамi перекрив дорогу з палацу».[57 - Одне з восьми небесних божеств, якi, спускаючись на землю, пересувалися, змiнюючи напрям через кожних п’ять днiв. Рухатися людинi в такому напрямi вважалося небезпечним.] – «Так, справдi», – погодився Гендзi. – Як правило, ця дорога несприятлива. Але ж i моя cадиба на Другiй лiнii розташована в тому ж напрямку. Де ж менi перепочити? Просто бiда!» – i Гендзi зiбрався лягати спати. «Нi-нi, так не можна робити», – навперебiй попереджали служницi. А одна порадила: «Вам можна перебути нiч у вашого знайомого Кii-но камi, що мае будинок на березi рiчки Накагава. Вiн нещодавно провiв з неi воду у свiй сад, i тепер там прохолодно».

«От добре! – погодився Гендзi. – Тiльки я змучився i хотiв би, щоб мене туди пiдвезли».

Звичайно, Гендзi мiг перечекати несприятливий час деiнде, адже таемно вiдвiдував чимало будинкiв, та, мабуть, не хотiв засмучувати дружину Аоi, яка подумала би: «Нарештi прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до iншоi?» Не гаючи часу, покликали Кii-но камi, i той погодився, але, вiдходячи, скромно висловив побоювання:

«Як на бiду, домашнi мого батька Ійо-но суке тримаються посту з якогось приводу i на цей час перебралися до мене. Через них, на жаль, у будинку буде тiсно для такого шанованого гостя».

Почувши таке, Гендзi сказав:

«Навпаки, я радий бути з людьми. Мене завжди лякала самотня постiль мандрiвника, без жiнок. Менi досить хоч якогось мiсця за ширмою…»

«Справдi, кращого мiсця для перепочинку не знайти», – вирiшили його люди й вислали туди гiнця. Оскiльки переiзд був поспiшним i без зайвоi пишноти, то Гендзi виiхав одразу за ним у супроводi найвiрнiших охоронцiв, не сказавши й слова мiнiстру.

Кii-но камi просив вибачити, що не встиг як слiд приготуватися, але нiхто його не слухав. Для Гендзi спiшно приготували схiднi покоi головного будинку садиби. Дзюркотливий струмок справляв чарiвне враження. Любовно доглянутий сад оточував тин у сiльському стилi. Що могло бути приемнiшим? Повiвав прохолодний вiтерець, дзвенiли невiдомi комахи, в повiтрi мерехтiли незлiченнi свiтлячки. Милуючись струмком, що витiкав з-пiд галереi, супутники Гендзi пригощалися вином. Господар метушився навколо, немов «закуску шукав»,[58 - Слова з народноi пiснi «Коштовний глечик», в якiй iдеться про те, що господар поставив перед гостями глечик з вином, а сам побiг шукати закуску на березi – iстiвнi водоростi.] i Гендзi, спостерiгаючи за ним i згадуючи вчорашню розмову, подумав: «Ось вам людина, що належить до середнього стану».

Здогадуючись, що в домi перебувае жiнка, яка прославилася гордою вдачею,[59 - Йдеться про Уцусемi, другу дружину Ійо-но суке.] Гендзi захотiв побачити ii i коли нашорошив вуха, то почув, що в захiдних покоях хтось е, бо звiдти долинав шурхiт одягу й приемнi молодi голоси. Почувся i чийсь приглушений смiх. Напевне, служницi пiдняли гратчастi вiкна, але господар насварив: «Так нечемно!» – а тому iх поспiшно опустили. Над внутрiшньою перегородкою просочувалося тьмяне свiтло. Гендзi пiдступив до неi, аби хоч щось побачити, але жодноi щiлини не помiтив. Деякий час постояв, прислухаючись. Видно, жiнки були неподалiк, у головних покоях. Чулося, як вони перешiптуються про нього: «Вiн занадто серйозний для свого вiку. Мабуть, його зовсiм не тiшить те, що йому так рано пiдшукали родовиту дружину. А втiм, вiн i тепер не цураеться любовних пригод».

Почувши це, Гендзi, думками якого володiла та, едина, вiдчув, як серце його стиснулося вiд зловiсного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плiтки й про неi?»

Нiчого особливо цiкавого в жiночiй розмовi не було, i вiн перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось iз них продекламував у трохи спотвореному виглядi вiрш, який вiн надiслав разом з квiткою «вранiшне лице»[60 - «Вранiшне лице» (оригiнальна назва – «асагао») – iпомея, що цвiте рожевим i блакитним кольором, розпускаючись зранку i в’янучи надвечiр.] дочцi принца Сiкiбукьо. «Видно, вмiють розважатися, – подумав Гендзi, – i до вiршiв небайдужi. То невже я в iхнiй господинi розчаруюся?»

Зайшов господар, повiсив новi лiхтарi й, пiдтягнувши гноти свiтильникiв, щоб горiли яскравiше, принiс гостевi фруктiв i солодощiв.

«А як же «завiси й штори»?[61 - Слова з народноi пiснi «Мiй дiм» у стилi «сайбара»: «Повiшено завiси й штори, / Тож прийди, благородний юначе, / Станеш зятем моiм. / Чим пригостити тебе? / Може, вушком морським, трубачем? / Чи морським iжаком?»] Поганий той господар, який про це не потурбувався», – дорiкнув йому Гендзi.

«Нiяк не можу придумати, чим пригостити», – знiяковiв Кii-но камi.

Гендзi примостився поблизу галереi, щоб тимчасово подрiмати, i його супутники замовкли. Неподалiк розташувалися на нiч привабливi сини господаря. Декого з них вiн неодноразово бачив у палацi. Разом були й сини Ійо-но суке. Серед них усiх видiлявся благородним виглядом один, рокiв дванадцяти-тринадцяти.

«Чиi тут дiти?» – поцiкавився Гендзi, й Кii-но камi взявся пояснювати:

«Ось цей – наймолодший син Емон-но камi. Батько, який дуже любив його, помер, коли хлопчик був ще малим, залишивши його пiд опiкою старшоi сестри. Вiн здiбний до наук i слухняний, тож я думаю вiддати його на службу до палацу, але навряд чи легко зможу цього досягти.

«Як жаль! Виходить, його сестра тепер доводиться вам мачухою?»

«Так, це правда».

«Не дуже-то пiдходяща мати вам дiсталася. Навiть Його Величнiсть знае про неi, бо недавно сказав: «Їi батько натякав, що хотiв би вiддати ii на службу до палацу. То що з нею сталося?» Справдi, людська доля непередбачувана!» – сказав Гендзi тоном досвiдченоi людини.

«О так, ii шлюб з моiм батьком був несподiваним. А втiм, як ви зауважили, свiт мiнливий. А доля жiнки, як це не сумно, особливо хитка…» – вiдповiв Кii-но камi.

«Ваш батько дорожить новою дружиною? І, мабуть, вважае своею повелителькою?»

«А як же iнакше? Вiн обожнюе ii, але ми, передусiм я, не схвалюемо такоi його легковажностi».

«У всякому разi, молодим гультяям вiн навряд чи поступиться. Попри свiй поважний вiк, вiн упевнена в собi людина».

За такою розмовою про те про се Гендзi нарештi запитав: «А де ж вона зараз?»

«Жiнки мали спуститися в нижчi примiщення для прислуги, але, здаеться, не всi послухалися», – вiдповiв господар. Нарештi захмелiлi гостi поснули на галереi, i навколо стало тихо.

Тiльки Гендзi не мiг спокiйно заснути вiд самоi думки про те, що, на жаль, доведеться спати самому. Та ось його увагу привернув шурхiт за пiвнiчною перегородкою, i вiн подумав: «О, напевно, вона там ховаеться». Гендзi пiднявся i, затамувавши подих, прислухався. Вiн почув хрипкий, але водночас приемний голос хлопця, про якого була розмова з Кii-но камi.

«Гей, де ви?» – питав хлопець.

«Я лежу тут. А гостя вже поклали спати? Я боялася, що вiн буде надто близько, та, видно, я дарма турбувалася», – вiдповiла жiнка.

Їi глухуватий сонний голос дуже скидався на голос хлопця, i Гендзi здогадався, що це його сестра.

«Гостя помiстили в переднiх покоях. Нарештi я побачив своiми очима того, про якого чув вiд людей. Вiн i справдi прекрасний», – прошепотiв хлопець.

«Якби зараз був день, я також спробувала б на нього подивитися», – сонно бурмотiла жiнка. Голос ii звучав приглушено – очевидно, вона прикрила обличчя ковдрою.

«От неприемнiсть! – невдоволено подумав Гендзi. – Могла б ще щось про мене запитати».

«Я ляжу неподалiк. О, як темно!» – сказав хлопець, мабуть поправляючи гнiт свiтильника. Жiнка, напевне, лежала у найдальшому кутку за перегородкою.

«А де ж панi Цюдзьо? – запитала жiнка. – У будинку наче нема нi душi, аж страшно».

Було чути, як вiдгукнулася одна iз служниць, що розмiстилися неподалiк вiд галереi:

«Спустилась униз купатися. Сказала, що негайно повернеться».

Аж ось, здаеться, всi поснули. Спробувавши вiдсунути засув, Гендзi помiтив, що з того боку перегородка не замкнена. Навпроти входу стояла ширма, у тьмяному сяйвi свiтильника виднiли розставленi сяк-так начебто китайськi скринi. Обходячи iх, Гендзi помiтив, що в кiмнатi лежить одна людина невеликого зросту, й попрямував до неi. Жiнка була невдоволена, що ii потривожили, але поки Гендзi не вiдкинув з неi верхнього одягу, вона думала, що прийшла Цюдзьо, яку щойно кликала.

«Ви кликали Цюдзьо?[62 - Гра слiв: Гендзi мав звання «цюдзьо», тобто офiцера Імператорськоi охорони.] Менi здаеться, що ви здогадалися про мою потаемну любов», – сказав Гендзi, але жiнка так нiчого й не зрозумiла. Перелякавшись, що на неi хтось напав, вона намагалася зойкнути, але накинутий на ii голову одяг заглушив голос.

«Звичайно, ви можете вважати мiй вчинок випадковою, нещирою примхою, – сказав Гендзi, – але я хочу, щоб ви знали, як довго прагло зустрiчi з вами мое серце. Повiрте, таке тривале очiкування цiеi митi лише пiдтверджуе глибину моiх почуттiв».

В його словах було стiльки нiжностi, що навiть злий демон не мiг би йому опиратися, то що вже казати про жiнку? Вона, розгублена, не могла крикнути: «Рятуйте, тут хтось чужий!» У розпачi подумала: «Це ж нiкуди не годиться…» – i насилу невдоволено сказала:

«Боюсь, ви мене з кимось переплутали…»

Жiнка мало не задихалася, але, бачачи ii в такому стражденному, жалiсливому станi, вiн ще бiльше до неi прихилявся:

«О нi, я нi з ким вас не переплутав. Мене привiв сюди голос серця, та, на жаль, ви вдаете, що нiчого не розумiете. Я зовсiм не хочу здатися вам легковажним джигуном. Просто мушу вiдкрити вам хоч часточку того, що зберiгаю у глибинi душi», – сказав Гендзi.

Жiнка була настiльки малою i тендiтною, що вiн легко пiдняв ii i, притискаючи до грудей, попрямував до перегородки саме тодi, коли там з’явилася та сама Цюдзьо, яку ранiше кликали.

«О!» – вигукнув Гендзi, i служниця злякано виставила руки вперед, але, вiдчувши, що повiтря, напоене надзвичайними пахощами, здавалось, обкурило ii обличчя, про все здогадалася, тож, приголомшена, завмерла, нездатна вимовити жодного слова. Якби перед нею була звичайна людина, вона грубо ii виштовхнула б. Але й тодi не обiйшлося б без людських пересудiв. Тому, не тямлячись вiд хвилювання, вона пiшла за Гендзi, а вiн, пройшовши за перегородку в глибинi покоiв, наказав: «Прийдiть на свiтанку». У цю мить жiнка була готова провалитися крiзь землю вiд самоi гадки: «Що подумае про мене Цюдзьо?» – й обливалася холодним потом. Жалiючи ii, нещасну, Гендзi бозна-звiдки за своiм звичаем добував нiжнi, спiвчутливi слова, але вона сумно сказала: «О нi, я не думаю, що це правда. Мене, людину низького стану, ви, як видно, зневажаете, тож хiба я можу легко повiрити щиростi ваших почуттiв? Бо в життi кожному свое…»

Прикро вражений ii опором, Гендзi щиро пожалiв ii i вiдчув сором.

«Про те, що люди належать до рiзних станiв, я знаю дуже мало через юначу недосвiдченiсть. Менi прикро, що ви вважаете мене звичайним джигуном. Мабуть, ви чули про мене й знаете, що я не схильний до свавiльного любострастя. А сюди, очевидно, привела мене сама доля. Я просто дивуюся, що моя природна зачарованiсть вiдштовхуе вас вiд мене…» – серйозно й багатослiвно вмовляв Гендзi, але його незвичайна краса тiльки збiльшувала ii опiр. «Нехай йому здаеться, що я черства, нетовариська й груба», – думала вона й не пiддавалася його словам. Зазвичай лагiдна й м’яка, вона виявила твердiсть, як бамбукова гiлка, що покiрно гнеться, але не ламаеться. Вкрай роздратована, нездатна спекатися завзятостi Гендзi, жiнка дала волю сльозам. Хоча ii горе було глибоким, Гендзi подумав: «А хiба було б краще, якби я не знав ii?»

«Чого ви сторонитесь мене? – дорiкнув вiн, вiдчувши, що нездатний заспокоiти ii. – Звикнiть до думки, що наша несподiвана зустрiч наперед визначена долею. Не вдавайте, що ви нiчого не розумiете в житейських справах. Я в це не повiрю».

«О, коли б ваше серце вiдкрилося менi ранiше, коли ще не визначилася моя злощасна доля! – вiдповiла жiнка. – Тодi, можливо, я тiшила б себе самовпевненими надiями, що побачимося ще не один раз. Але тепер сама думка про цю скороминущу зустрiч доводить мене до вiдчаю. Тож прошу вас, «хто б не питав – нiкому не кажи!».[63 - Слова з вiрша: «Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Що ти бував не раз в моiй оселi, / Хто б не питав – / Нiкому не кажи!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 811).]

Видно, що вона страждала. Напевне, Гендзi не пошкодував ласкавих слiв i палких клятв, щоб заспокоiти ii.

Та ось заспiвав пiвень, i люди в будинку прокинулися. Було чути голоси супутникiв Гендзi: «О, ми сьогоднi добряче заспали! Пора готувати карету». З’явився i Кii-но камi:

«Ви так квапитеся, нiби у вашого пана любовне побачення. Хiба не бачите, що зовсiм ще темно?»

«На жаль, такого випадку бiльше не буде, а просто так прийти до неi я не зможу. І навiть переслати iй листа менi не вдасться, – думав Гендзi, й серце його защемiло вiд болю. Коли iз внутрiшнiх покоiв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, вiн уже збирався вiдпустити жiнку, але в останню мить затримав ii. «Як менi до вас писати? І ваша нечувана холоднiсть, i моя палкiсть залишиться назавжди в нашiй пам’ятi як щось неймовiрно дивовижне», – сказав вiн, а його обличчя у сльозах стало ще чарiвнiшим. Знову заспiвав пiвень, i Гендзi квапливо вимовив:

«Ще не скiнчив я
На вашу безсердечнiсть
Нарiкати,
Чого ж тодi уранцi
Пiвень перервав наш сон?»

Але жiнка вважала себе негiдною уваги такоi знатноi особи, тож нiякi слова Гендзi вже не сприймала. Перед ii очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, i вона тремтiла вiд самоi думки, що буде, якщо хоча б увi снi йому вiдкриеться ii таемниця.

«Не встигла я вдосталь
На гiрку долю пожалiтись,
Як нiч скiнчилася,
Та пiвня крик лиш
Подвоiв моi ридання», —

вiдповiла вона.

Швидко розвиднiло, й Гендзi провiв жiнку до дверей покою. У будинку i на подвiр’i вже шумiли люди, коли вiн, попрощавшись з нею, засунув дверi. На душi в нього було так тяжко, нiби iх роздiлила гiрська застава пiсля довгожданоi зустрiчi.

Зодягнутий у носi, Гендзi пiдiйшов до пiвденного поруччя i якийсь час милувався садом. Із захiдного боку гучно пiднялось гратчасте вiкно – напевно, за ним стежили легковажнi молодi служницi, захопленi красою його особи, що невиразно виднiла над невисокою ширмою посерединi галереi.

На свiтанковому небi ще був помiтний мiсяць, i хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чiтко. В такий час i байдуже небо залежно вiд настрою людини може здаватися або чарiвно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кii-но камi, Гендзi раз у раз озирався, а його груди стискав бiль вiд самоi думки про те, що не зможе з нею навiть листуватися.

Повернувшись у садибу Лiвого мiнiстра, Гендзi не мiг спокiйно вiдпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жiнку вдруге, а ще про те, що в неi зараз на душi. «Хоча нiчим особливим вона не вирiзняеться, але гiдна того, щоб вiднести ii до середнього стану вiдповiдно до мiркувань обiзнаного з жiночими серцями Сама-но камi», – дiйшов вiн висновку.

Останнiм часом Гендзi здебiльшого перебував у садибi Лiвого мiнiстра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке i тривожився здогадами: «Що вона подумае, якщо не отримае вiд мене жодноi звiстки?» – аж поки нарештi, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кii-но камi.

«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камi? – спитав Гендзi. – Вiн менi сподобався, i я спочатку вiзьму його до себе. А потiм спробую влаштувати на придворну службу».

Серце Гендзi вiд радостi калатало, але вiн питав далi: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що нi. Минуло вже два роки, як вийшла замiж за Ійо-но суке, й усе нарiкае, що пiшла всупереч батькiвському заповiту, який хотiв бачити ii на придворнiй службi. Кажуть, що незадоволена таким становищем». – «От, бiдолаха! А про неi колись прихильно вiдгукувалися. Вона справдi гарна?» – питав Гендзi. «Можливо, i непогана. Ми живемо окремо, а тому, як вимагають звичаi, залишаемося одне одному чужими».

Так от, минуло ще п’ять чи шiсть днiв, i Кii-но камi привiв хлопця. Той не був вродливим, але привертав до себе увагу благородною поведiнкою. Пiдкликавши його до себе, Гендзi почав по-дружньому з ним розмовляти. Хлопець почувався на сьомому небi. Гендзi докладно розпитував його про сестру, але той вiдповiдав стисло, нiяковiючи, тож розговорити його було досить важко. Проте Гендзi таки вдалося йому пояснити, про що йдеться.

«Он воно що…» – подумав вражений хлопець, але своiм дитячим розумом не до кiнця все збагнув, а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке вiд несподiванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним свое обличчя. Лист виявився досить довгим i закiнчувався вiршем:

«Поки зiтхав,
Чи знов присниться
Сон, колись побачений,
Очей я не стуляв
Нi вдень, нi вночi».[64 - Цей вiрш складений за мотивами такоi танки: «Чим я розвiю / Кохання тугу, / Коли вночi не сплю, / Щоб хоч у снi / Побачитись з тобою? («Сюiвакасю», 735).]

Лист був настiльки блискучим, що в неi аж сльози затьмарили зiр. Усю нiч вона пролежала в роздумах над своею незбагненною долею, яка iй випала. Наступного дня Гендзi покликав Когiмi, щоб той зайшов до сестри по вiдповiдь.

«Передай своему пановi, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а вiн, усмiхнувшись, вiдповiв: «Менi ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»

Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачi, подумала: «Мабуть, вiн усе йому розповiв».

«Ти ще не настiльки дорослий, щоб говорити про такi речi. Краще взагалi до нього не ходи», – сердито наказала вона братовi. «Але ж пан прислав по мене, то хiба я можу не послухатися?» – вiдповiв той i пiшов.

До речi, Кii-но камi був охочим до жiнок, зокрема, не мiг обiйти увагою також свою мачуху, а тому, щоб iй сподобатися, пiклувався ii братом i всюди брав його iз собою.

Покликавши до себе хлопця, Гендзi дорiкнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – i той аж почервонiв. «То де ж вiдповiдь?» – запитав Гендзi, i слово за словом хлопець розповiв, що сталося. «Як тобi не соромно? А я так на тебе сподiвався!» – сказав Гендзi й передав йому нового листа.

«Ти, напевно, не знаеш, що я зустрiчався з твоею сестрою набагато ранiше вiд того старого Ійо-но суке, – сказав вiн, – однак вона вiдвернулася вiд мене, вважаючи мене ненадiйним, i заручилася опiкою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зi мною i будь менi сином. Бо та ii надiйна опора не довго протягне на цьому свiтi».

«Невже?… Як жаль!» – подумав Когiмi, й Гендзi мимоволi замилувався ним. Вiн не вiдпускав хлопця вiд себе нi на крок i навiть брав його з собою до палацу. Своiм кравчиням велiв пошити для нього повний придворний костюм – словом, i справдi опiкав його, як рiдного сина.

А тим часом Гендзi не переставав писати дружинi Ійо-но суке. Вона ж вiдповiдала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – i якщо моя сердечна таемниця випадково розкриеться, то про мене пiде слава як про легковажну особу. А це менi нi до чого». Звичайно, вона згадувала його таемничий образ у нiчнiй темрявi, але подумки повторювала собi, що ще одна зустрiч нiчого доброго iй не принесла б.

А Гендзi, не забуваючи про неi нi на хвилину, страждав i кохав. Бачив в уявi ii засмучене обличчя i не знаходив способу, як розвiяти похмурi думки. Звичайно, вiн мiг би злегковажити й знову проникнути в ii покоi, та оскiльки там було чимало стороннiх людей, то така його нерозсудлива поведiнка не залишилася б непомiченою, а жiнка мала б самi неприемностi. Ось такi роздуми не давали йому спокою.

Кiлька днiв вiн перебував у палацi, очiкуючи сприятливого напрямку для виiзду звiдти. Потiм, вдаючи, що вирушае до Лiвого мiнiстра, несподiвано по дорозi звернув до садиби бiля рiчки Накагава. Здивований Кii-но камi радiсно схилив перед гостем голову й сказав: «О, яка честь моему саду!..»

Гендзi ще вдень вiдкрив Когiмi свiй намiр, i вони про все домовилися. Останнiм часом хлопець супроводжував його усюди, тож нiхто не здивувався, що i ввечерi вiн покликав його ранiше за iнших.

Дружинi Ійо-но суке було передано вiдповiдного листа, i вона не могла не повiрити щиростi Гендзi, зваживши на зусилля, витраченi на пiдготовку зустрiчi з нею. Однак вона розгублено подумала: «Якби я зустрiлася з ним наодинцi, то повторилися б муки, як пiсля тiеi ночi, що промайнула, неначе сон». Тож, уважаючи таку зустрiч неприпустимою, вона сказала своiм служницям, коли K°гiмi пiшов до Гендзi:

«Менi буде незручно, якщо покiй гостя виявиться поряд. Я нездужаю i хотiла б, щоб менi зробили масаж подалi звiдси…» – i вона перебралася у затишну кiмнату на перехiднiй галереi, яку займала Цюдзьо.

Щоб здiйснити свiй намiр, Гендзi якомога ранiше велiв своiм супутникам лягти спати i послав до дружини Ійо-но суке Когiмi з листом, але той не мiг ii знайти. Шукав сестру по всьому будинку i, лише вийшовши на галерею, нарештi знайшов ii. «Яка жорстока безсердечнiсть!» – думав вiн i, мало не плачучи, сказав: «Тепер пан менi не довiрятиме». Але його нарiкання лише розгнiвали ii: «Чому ти надаеш такi поганi послуги? Ти ще зовсiм малий, щоб передавати чиiсь листи. Перекажи своему пановi, що я нездужаю i попросила своiх служниць зробити менi масаж. А тепер iди, бо люди можуть щось запiдозрити».

Пiсля цих рiзких слiв вона подумала: «О, якби моя доля не була вирiшена i я жила б у старому будинку, де витають духи покiйних батькiв! Як радо я чекала б зустрiчей з ним, хоча б рiдкiсних! Тепер я вдаватиму, що не розумiю його прагнень, а вiн, мабуть, подумае, що я надто самовпевнена…» – i в неi заболiло серце, а душу охопило сум’яття. «Хай там що, а моя доля тепер визначена остаточно. Тож краще, якщо в його очах я залишуся безсердечною, неприемною особою», – вирiшила вона.

А тим часом Гендзi лежав, тривожно очiкуючи K°гiмi: «Чи зможе вiн, такий ще юний, хитрощами вмовити ii?» Коли ж той повернувся з повiдомленням про невдачу, Гендзi сказав: «Такоi дивовижно впертоi жiнки я ще не бачив. І менi далеко до неi з моею наполегливiстю». Вигляд у нього був нещасний. Деякий час Гендзi мовчав, сумно зiтхаючи i нарiкаючи на ii жорстокосердiсть, а тодi нарештi написав iй:

«Не розпiзнав
Душi я
Дерева-мiтли,[65 - Мiфiчне дерево, що начебто росте в мiсцевостi Сонохара. Побачене здалека, воно зникае, коли до нього пiдiйти близько.]
Тож у полях Сонохара
Дорогами блукаю…[66 - Цей вiрш складений за мотивами танки: «Росте в Фусея / В полях Сонохара / Дерево-мiтла. / Здалека видно, / Як пiдiйдеш – зника» («Кокiнрокудзьо», 33865).]
Оце й усе, що можу я сказати».

А жiнка, звичайно, також не могла заснути.

«Соромлюсь,
Що живу
В хатинi бiднiй,
А тому зникаю i з’являюсь,
Немов те дерево-мiтла», —
вiдповiла вона.

Когiмi, що всiею душею жалiв свого пана, ходив туди й назад з листами, забувши про сон, аж поки сестра не застерегла його вiд цього, бо, мовляв, люди можуть щось сумнiвне подумати. Супутники Гендзi, як завжди, мiцно спали, i лише вiн, невдоволений, не переставав мiркувати.

Вiн ще нiколи не зустрiчав такоi непiддатливоi жiнки. Його дратувало, що, на вiдмiну вiд дерева-мiтли, ii упертiсть не зникае, а наростае при наближеннi до неi. А з другого боку, вiн вiдчував, що, як на зло, саме така ii неприступнiсть вабить його. Тож хоч i збирався, та не мiг так просто вiд неi вiдмовитись i попросив Когiмi: «Проведи мене до неi!»

«Вона замкнулася в убогiй кiмнатi разом зi своею прислугою, тож iти туди не годиться», – вiдповiв той з великим жалем.

«Ну що ж, тодi хоч ти не полишай мене», – попросив Гендзi й поклав хлопця бiля себе. Той почувався неймовiрно щасливим поруч зi своiм молодим добрим паном, а Гендзi думав: «Далебi, цей хлопець набагато милiший вiд своеi безсердечноi сестри…»




Порожня шкаралупка цикади



Головнi персонажi:

Гендзi, – 17 рокiв

Когiмi, – молодший брат Уцусемi

Кii-но камi, – син Ійо-но суке, пасинок Уцусемi

Уцусемi, – дружина Ійо-но суке

Нокiба-но огi, – дочка Ійо-но суке, пасербиця Уцусемi



«Ще нiколи мною так не гребували, – проказував Гендзi, неспроможний заснути. – Тiльки цiеi ночi я вперше збагнув, яким гiрким бувае у життi кохання. Вiд такоi ганьби жити далi не хочеться». Когiмi, лежачи поруч, навiть обливався сльозами. «Який вiн милий», – думав Гендзi, усвiдомлюючи схожiсть хлопця – тендiтнiсть, невисокий зрiст й коротке волосся – iз сестрою. Звичайно, вiн мiг силомiць до неi пробитися, але в такому разi, природно, виставив би себе на людський осуд. Усю нiч вiн серйозно думав про таку небезпеку i всупереч звичаю майже не розмовляв з Когiмi. А коли ще затемна покинув садибу Кii-но камi, то хлопець з жалем зiтхнув: «Без нього так сумно». Зi свого боку, жiнка всю нiч почувалася винною, коли ж не отримала вiд Гендзi ранкового листа, подумала: «Видно, я його таки провчила. З одного боку, було б прикро, якби вiн вiдступився вiд мене, але куди гiрше було б терпiти його безперервнi настирливi залицяння. Тож краще саме тепер покласти всьому край…» – мiркувала вона, але не знаходила в цих думках вiдради i ставала щораз сумнiшою.

Гендзi ж, обурений ii непiддатливiстю, не збирався на цьому зупинятись, а, страждаючи вiд думки, що чинить негiдно, все-таки постiйно скаржився Когiмi: «Зазнавши вiд твоеi сестри стiльки образ та розчарувань, я б хотiв ii забути, але, на жаль, серцю не накажеш. Тож знайди зручну нагоду й придумай, як менi з нею зустрiтися». Хоча хлопець й розумiв, як важко буде виконати таке завдання, та водночас радiв з особливоi довiри високоi особи.

Поки з юнацьким нетерпiнням вiн чекав слушноi нагоди, Кii-но камi вирушив у свою провiнцiю, i в його садибi лишилися самi жiнки на власному дозвiллi. І ось одного разу пiд прикриттям нiчноi темряви, коли дороги пiд ногами не було видно, Когiмi вирiшив привезти Гендзi в садибу коло рiчки Накагава у своiй каретi.

Хоча Гендзi сумнiвався, чи такий юний хлопчина впораеться з його дорученням, але зволiкати не мiг, а тому в якомога скромнiшому одягу поспiшив виiхати, поки в домi Кii-но камi не замкнули ворiт. Вiдтягнувши карету туди, де нiхто не змiг би ii помiтити, Когiмi допомiг Гендзi зiйти. Вiн був упевнений, що за ним, таким юним, нiяка охорона не стежитиме. Пiдвiвши Гендзi до схiдних бокових дверей, Когiмi почав голосно кликати i стукати у крайнi пiвденнi гратчастi дверi й скоро зник усерединi.

«О, нас видно знадвору!» – похопилися жiнки. «Чому в таку спеку ви опустили гратчастi дверi?» – запитав Когiмi й почув: «До нас у полудень прибула в гостi панi Захiдних покоiв[67 - Дочка Ійо-но суке вiд першого шлюбу, Нокiба-но огi.] грати в го». «От хотiлося б побачити, як вони гратимуть!» – подумав Гендзi й поволi, крадькома, прослизнув у щiлину в завiсi. Гратчастi дверi ще не встигли зачинити за Когiмi, й, наблизившись до них, Гендзi заглянув усередину. Половина ширми навпроти була складена, а полотнища переносних завiс, що мали б приховати жiнок вiд стороннiх поглядiв, мабуть через спеку, були пiдв’язанi до верхнiх поперечин, а тому його погляд легко проникав у глибину покоiв.

Бiля жiнок горiв свiтильник. Одна з них, що сидiла коло стовпа, боком до Гендзi, вiдразу привернула до себе його увагу, бо в нiй вiн упiзнав свою обраницю.[68 - Дружина Ійо-но суке i сестра Когiмi.] На нiй була темно-пурпурова спiдня одежа з вiзерунчастого шовку, а поверх неi iще щось. Продовгаста голiвка, невисокий зрiст – загалом нiчого особливого, що впадало б у вiчi. Вона старалась, щоб гостя навпроти не бачила ii обличчя i тонких-тонких рук, що ховалися в рукавах.

Друга сидiла обличчям на схiд i вся була як на долонi. Одягнена була недбало: на спiднiй одежi з тонкоi бiлоi тканини абияк накинула бузкову верхню одежу, груди вiдкрила майже до пояса – до червоних шнуркiв хакама. Жiнка вражала яскравою красою: бiлим, з округло-пишними формами тiлом, високим зростом, виразним овалом обличчя i чола, чарiвними очима й ротом. На ii плечi спадало не надто довге, але надзвичайно густе волосся, що робило ii зовнiшнiсть майже бездоганною. «Далебi, батько може пишатися, що iншоi такоi красунi на свiтi немае», – думав Гендзi, задивившись на неi, i раптом вiдчув, що iй не завадила б деяка врiвноваженiсть.

А от кмiтливостi iй не бракувало, бо зумiла спритно розмiстити своi шашки в позицii «даме»[69 - Вiльна клiтина на дошцi поряд з шашкою. Шашка випадае з гри, якщо всi його «даме» зайнятi шашками супротивника.] й зрадiла. Тим часом дружина Ійо-но суке спокiйно заперечила: «Стривайте, там начебто нiчия. Ось подивiться: склалася позицiя “ко”[70 - Ситуацiя, коли наступний хiд веде до безглуздого повторення попередньоi позицii.]».

«Е нi, цього разу програла я! Подивiмося, що там у кутках, – сказала гостя i, загинаючи пальцi, почала рахувати: «Десять, двадцять, тридцять, сорок…» Здавалось, що зумiла б порахувати навiть купальнi в провiнцii Ійо.[71 - Провiнцiя Ійо славилася мiнеральними джерелами.] Шкода тiльки, що була трохи неврiвноваженою.

Хоча дружина Ійо-но суке, з надзвичайною сором’язливiстю прикриваючись рукавом, не показувала свого обличчя, Гендзi, пильно вдивившись, таки розгледiв ii профiль. Повiки ii очей трохи припухли, лiнiя носа нечiтко окреслена, шкiра на ньому зблякла й постарiла. Загалом вона була негарною, але, зодягнена з тонким смаком, приваблювала до себе бiльше, нiж красуня навпроти, яка, однак, зачаровувала жвавiстю вдачi й упевненiстю в собi – вона поводилася вiльно, смiялась i жартувала. «От легковажна особа!» – подумав було Гендзi, але сам, схильний до зальотiв, не мiг вiдiрвати вiд неi погляду. Жiнки, з якими вiн досi зустрiчався, не поводилися вiльно, а трималися вкрай церемонно й сором’язливо приховували свое обличчя. Тож цього разу, вперше пiдглядаючи за настiльки вiльною, природною поведiнкою жiнок, якi нi про що не здогадувалися, вiн не мiг на них вдосталь надивитися, але почулася хода Когiмi, й Гендзi тихенько вiдступив до виходу на галерею.

«У сестри несподiвана гостя… – сказав винувато Когiмi. – Я не мiг навiть пiдiйти до неi». – «То що, менi й цiеi ночi повертатися додому нi з чим?! Жах! – обурився Гендзi. – Просто нестерпно!» – «Та нi, якщо гостя пiде, я щось придумаю», – пообiцяв хлопець.

«Схоже, що йому вдасться схилити сестру до мене, – думав Гендзi. – Бо хоча вiн iще дитина, але впевнений, що може розгадати намiри людей i суть справи».

Гендзi почув шелест шовковоi одежi – мабуть, гра закiнчилася i жiнки розходилися по кiмнатах. «Де ж молодий пан? Зачиняю дверi!» – сказав хтось, i почувся стукiт.

«Схоже, всi вже лягли. Пiди й щось придумай», – сказав Гендзi. Хлопець знав, що його сестра надто порядна, щоб пiддатися намовi, а тому без домовленостi з нею вирiшив: «Як тiльки всi вляжуться, впущу його».

«Молодша сестра Кii-но камi також тут? Я хотiв би крадькома глянути на неi», – попросив Гендзi, але Когiмi вiдповiв: «На жаль, це неможливо. Бо там, крiм гратчастих дверей, е ще пересувна завiса». «Так, але все-таки… Жаль тiльки, що я не сказав йому, що вже бачив ii», – винувато думав Гендзi й лише нетерпляче зiтхав: «Хоч би скорiше настала нiч!» Цього разу Когiмi зайшов у будинок, постукавши в бiчнi дверi. Там уже всi затихли й лягли спати. «Влаштуюся на нiч бiля входу. Обдувай мене, вiтерцю!» – сказав Когiмi й, розстеливши рогожу, лiг.

Усi жiнки, напевне, розмiстилися у схiдних покоях. Дiвчинка-служниця, що вiдчинила йому дверi, пройшла туди ж спочивати, а Когiмi якийсь час вдавав, що спить, а потiм, загородивши свiтло ширмою, у напiвтемрявi потихеньку впустив Гендзi.

«Чого можна сподiватися? Це ж просто нахабство…» – думав той, ступаючи несмiливо, але покiрно вслiд за своiм поводирем. Пiднявши нижнiй край завiси перед входом у головнi покоi, вiн спробував прослизнути туди потай, але серед нiчноi тишi його видав виразний шелест м’якоi одежi.

«Яка я щаслива, що вiн нарештi забув мене!» – думала тим часом дружина Ійо-но суке, але, на жаль, останнiм часом ii переслiдував спогад про той колишнiй начебто сон, тож серед дня вона часом упадала в сумнi роздуми, а вночi раптом прокидалась i тяжко зiтхала, хоч i весна ще не настала. «Сьогоднi i я тут ляжу», – повiдомила гостя, жваво розмовляючи, прилягла поруч i швидко заснула – видно, нiщо ii не турбувало. Раптом дружина Ійо-но суке вiдчула, що в повiтрi розливаються приемнi пахощi. Пiднявши голову, крiзь прорiзи переносноi завiси вона помiтила в темрявi виразнi обриси людськоi постатi. Не тямлячись вiд страху, вона поволi встала й, накинувши на плечi шовкову спiдню одежу, вислизнула з кiмнати. Зайшовши до покою i помiтивши, що жiнка сама, Гендзi полегшено зiтхнув. Двi служницi розташувалися нижче, бiля галереi. Вiдкинувши покривало, вiн прослизнув до неi i несподiвано помiтив, що вона бiльша, нiж минулого разу. Те, що жiнка спала мiцно, також здалося йому пiдозрiлим. Коли Гендзi зрозумiв, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жiнка вважатиме мене зухвальцем, якщо дiзнаеться, що я переплутав ii з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, вiд мене втекла». І тодi в ньому перемогла ганебна легковажнiсть: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив бiля свiтильника, то…»

Коли дiвчина нарештi прокинулася, то, вражена несподiванкою, не встигла нiчого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому вiцi, коли рiдко хто розумiеться на життевих справах, вона виявилася по-сучасному досвiдченою i не втратила голови. Гендзi вирiшив не вiдкривати iй свого iменi, розумiючи, що згодом обставини, що призвели до iхньоi зустрiчi, викличуть у неi пiдозру. Нiщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, вiн пожалiв, а тому дiвчину з усiх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домi лише для того, щоб зустрiтися з нею. Якби на ii мiсцi була жiнка догадлива, досвiдчена, то вiдразу б усе збагнула, але юна дiвчина, попри свою розвиненiсть, не засумнiвалася в його словах.

Вона не була погана собою, але Гендзi не мав пiдстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась i насмiхаеться з мене, як з дурня. Такоi впертоi особи свiт не бачив!» – нарiкав Гендзi, але все одно його думки незмiнно вирували навколо неi. Однак вiн не переставав клястися у вiрностi й простодушнiй юнiй дiвчинi, яка йому також сподобалася.

«Ще в давнину люди казали: «Таемне кохання мiцнiше вiд явного». Тож полюбiть мене так, як я вас. Мое становище змушуе мене до стриманостi, i я не можу вiддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, i вашi родичi не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Гендзi.

«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дiзнаються», – простодушно зiзналася вона.

«Взагалi-то краще, щоб нiхто нiчого не знав. А листи переноситиме мiй юний помiчник. Поводьтеся так, нiби нiчого не сталося», – сказав Гендзi й, пiдхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.

Коли Гендзi взявся будити K°гiмi, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокiйно. А як тiльки вiн тихенько вiдчинив дверi, то пролунав сердитий голос староi служницi: «Гей, хто там?» – «Я!» – знiяковiло вiдповiв Когiмi. «А чого це ви розгулюете серед ночi?» – i стара послужливо виглянула назовнi. «Та нi, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – вiдповiв сердито Когiмi, виштовхуючи Гендзi назовнi, але стара, раптом помiтивши людську постать у свiтанковому сяйвi мiсяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мiмбу? Бо такого зросту нема нi в кого…»

Із служницi Мiмбу часто насмiхалися через ii високий зрiст. Подумавши, що Когiмi вийшов саме з нею, стара сказала: «Скоро, зовсiм скоро, i ви зрiвняетеся з нею своiм зростом», – i також вийшла за дверi.

Опинившись у скрутному становищi, Гендзi ж бо не мiг заштовхати стару в будинок, а тому, вiдступивши до входу на перехiдну галерею, став там так, щоб мiсячне сяйво не падало йому на обличчя. Наблизившись до нього, стара сказала: «І ви сьогоднi ввечерi побували в нашоi панi? А у мене вже з передучора нестерпно болить живiт, тож я хотiла переночувати в нижчих покоях, але панi покликала мене до себе – мовляв, у будинку надто мало людей. От я звечора сюди й перейшла, хоча бiль замучив», – поскаржилась вона й, не чекаючи вiдповiдi, скрикнула: «Ой, знову живiт!.. Поговоримо пiзнiше…» Нарештi Гендзi мав нагоду пiти звiдти. Лише тепер вiн, напевне, зрозумiв, наскiльки небезпечними е його легковажнi пригоди.

Посадивши K°гiмi ззаду в карету, Гендзi вирушив у свою садибу на Другiй лiнii. Розповiдаючи хлопцевi про подii минулоi ночi, вiн зневажливо бурчав: «А все-таки ти зовсiм ще малий», – i гнiвно ляскав пальцями. Жалiючи його, Когiмi навiть не посмiв виправдовуватися.

«Твоя сестра так мене ненавидить, що я сам став собi осоружним. Чого вона сторониться мене й не вiдповiдае люб’язно на мiй лист? Звичайно, менi далеко до Ійо-но суке, але все-таки…» – ображено казав Гендзi, однак, лягаючи спати, спочатку накрився ii одежею, а поверх неi своею. Когiмi поклав поруч, щоб вилити на нього свое невдоволення й поговорити.

«Ти дуже милий, але твоя спорiдненiсть з цiею безсердечною особою не сприятиме нашiй дружбi», – сказав Гендзi суворим тоном, i Когiмi геть-чисто занепав духом.

Якийсь час Гендзi лежав, але не мiг заснути. Потiм, звелiвши принести туш, узявся писати не листа, а скорiше вправу з калiграфii…

«Одежу скинула цикада
Й полетiла хтозна-куди,
А я стою пiд деревом
І бiльше, нiж колись,
Про неi згадую», —

так написав вiн, а Когiмi сховав аркуш паперу за пазуху й понiс сестрi.

«А та, друга, про що вона думае?» – жалiв Гендзi, але, добре помiркувавши, вирiшив не посилати iй доречного в такому випадку листа. Тонку ж одежу, що зберегла пахощi любоi йому особи, поклав бiля себе i раз у раз милувався нею.

Коли K°гiмi повернувся додому, сестра вже чекала на нього, щоб прочитати йому сувору нотацiю: «З ганебноi вчорашньоi iсторii я все-таки виплуталась i втекла, але ж позбутися того, що подумають люди, неможливо. Просто жах!.. А яку думку матиме про тебе твiй пан, який побачив твiй чисто дитячий розум?» – соромила вона брата. Вiдчуваючи нестерпнi докори з обох бокiв, Когiмi все-таки витягнув з-за пазухи складений аркуш паперу. А сестра, незважаючи на обурення, взяла його i стала читати. «Напевне, ця шкаралупка цикади просякла сiллю, як одежа рибачки з Ісе»,[72 - Слова з такоi танки: «Пiд горою Судзука / Залишила рибачка iз Ісе / Одежу свою. / Кожен тепер побачить, / Як просякла сiллю вона» («Госенвакасю», 719).] – думала вона й не могла заспокоiтися.

А панi Захiдних покоiв,[73 - Тобто Нокiба-но огi.] вкрай розгублена, повернулася до себе. Нiхто з прислуги нiчого не знав про те, що сталося, а вона, крадькома зiтхаючи, щоразу завмирала, коли повз проходив Когiмi, але, на жаль, листа не приносив. Про обман вона не здогадалася, а тому, колись життерадiсна, ставала щораз сумнiшою. А та, безсердечна, насилу зберiгала спокiй i, згадуючи начебто щиру прихильнiсть Гендзi до себе, думала: «От якби все це вiдбувалося тодi, коли я ще не була замiжня!» Та, на жаль, повернути минуле назад вона не могла й, не витримавши туги, написала на краю присланого листа:

«Як краплi роси
На крилах цикади
Ховаються в дерева листi,
Так вiд слiз моiх
Потай мокне рукав».




Вечiрне лице



Головнi персонажi:

Гендзi, – 17 рокiв

Панi з Шостоi лiнii – (наложниця-мати Рокудзьо), 24 роки, кохана Гендзi

Дайнi, – годувальниця Гендзi

Коремiцу, – син годувальницi Дайнi, прибiчник Гендзi

Монах Адзарi, – син годувальницi Дайнi

Сьосьо, – дочка годувальницi Дайнi

Уцусемi, – дружина Ійо-но суке

Ійо-но суке, – чоловiк Уцусемi, батько Кii-но камi i Нокiба-но огi

Когiмi, – брат Уцусемi

Аоi, – 21 рiк, дочка Лiвого мiнiстра, дружина Гендзi

То-но цюдзьо, – син Лiвого мiнiстра, брат Аоi, першоi дружини Гендзi

Югао («Вечiрне лице»), – 19 рокiв, кохана То-но цюдзьо, потiм Гендзi

Укон, – служниця Югао

Куродо-но бен, – син Лiвого мiнiстра, молодший брат То-но цюдзьо та Аоi

Імператор Кiрiцубо, – батько Гендзi

Лiвий мiнiстр, – тесть Гендзi



У той час, коли Гендзi таемно вiдвiдував одну особу з Шостоi лiнii,[74 - Йдеться про вулицi, що, пролягаючи зi сходу на захiд i перетинаючись з дорогами, якi проходили з пiвночi, вiд Імператорського двору, на пiвдень, роздiляли Кiото на окремi квартали, де розмiщувалися традицiйнi садиби столичноi знатi.] одного разу по дорозi з палацу вирiшив навiдатися на П’ятiй лiнii до своеi годувальницi Дайнi, яка, тяжко занедужавши, постриглася в монахинi.

Опинившись у каретi перед замкненими ворiтьми ii дому, Гендзi велiв своiм супутникам покликати Коремiцу, ii сина, а сам тим часом взявся оглядати убогу, безладно забудовану вулицю. Поруч з оселею годувальницi за новим кипарисовим парканом стояв невеликий будиночок. Кiлька верхнiх половинок гратчастих вiкон на ньому було пiднято, й крiзь бiлястi, наче прохолоднi, бамбуковi завiси виднiли привабливi жiночi голiвки, що визирали надвiр. Стежачи за iхнiм безперервним рухом, Гендзi мимоволi зробив висновок, що жiнки дуже високi на зрiст. «Цiкаво, хто ж там зiбрався?» – дивувався вiн.

Приiхавши в дуже скромнiй каретi й навiть без передового ескорту, Гендзi був упевнений, що нiхто його тут не впiзнае, а тому крадькома визирнув з карети. Ворота до будиночку були пiднятi, як вiконницi, й перед Гендзi вiдкрилося настiльки тiсне i бiдне житло, що йому стало сумно. «Який менi притулок…»[75 - Слова з танки: «Який менi / Притулок вiдшукати / На цiй землi? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 987).] – подумав вiн. А втiм, i дорогоцiнний палац не кращий. Штахети зручно обвивала якась яскраво-зелена повзуча рослина, з якоi, гордовито всмiхаючись, визирали бiлi квiти. «Спитав би я, якби спитати мiг…»[76 - Слова з вiрша типу «седока»: «Як звуть цi квiти, / Що, неначе снiг, / Поля встелили? – / Ту, що так далеко, / Спитав би я, / Якби спитати мiг…» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1007).] – мимоволi вирвалося у Гендзi, й один з його супутникiв, шанобливо схилившись, вiдповiв:

«Цю бiлу пишну квiтку називають «вечiрне лице».[77 - Рослина з родини гарбузових, legenaria siceraria, що розцвiтае ввечерi i в’яне вранцi.] З таким, як у людей, iменем, а зацвiла на зовсiм непривабливiй огорожi».

Поглядаючи на навколишнi справдi маленькi будиночки, розташованi безладно тут i там, з перехнябленими стiнами i зотлiлими стрiхами, по яких повзли такi ж квiти, Гендзi сказав: «Яка жалюгiдна доля випала цим квiтам! Зiрвiть менi одну». Хтось iз супутникiв зайшов за пiднятi ворота й зiрвав квiтку. І саме тодi з простих, але зручних пересувних дверей вийшла чарiвна дiвчина-служниця у довгих хакама з жовтого шовку-сирцю поманила його, простягнула напахчене бiле вiяло i сказала:

«Будь ласка, вiднесiть ii на вiялi. Стебло в неi, здаеться, не дуже гарне».

Саме в цю мить з’явився Коремiцу, щоб вiдкрити ворота материного двору, i взяв квiтку для Гендзi.

«От бiда, забув ключi! Вибачте, що спiзнився. Щоправда, нiхто з мiсцевих вас не впiзнае, але змусити вас чекати на цiй бруднiй вулицi…» – виправдовувався вiн.

Карету затягли у двiр, i Гендзi зiйшов на землю. Бiля постелi хвороi зiбралися: старший брат Коремiцу, монах Адзарi,[78 - Адзарi – монах-наставник, зразок служiння в буддiйськiй сектi Тендай i Сiнгон.] зять – Мiкава-но камi й дочка. Всi вони радо, уклiнно, зустрiли прихiд високого гостя. Навiть хвора пiдвелася на постелi.

«Нi, я зовсiм не дорожу життям, але досi не могла розлучитися з цим свiтом лише тому, що в такому разi, ставши монахинею, не була б, як от зараз, з вами й не вiдчувала б на собi вашого доброго погляду, а тому й зволiкала. Однак тепер, коли я прийняла священний сан, хвороба вiдступила, а ви вшанували мене своiми вiдвiдинами, зi спокiйною душею чекатиму, коли зiйде на мене свiтло будди Амiди[79 - Будда Амiда – володар Чистоi землi, найшанованiший будда стародавньоi Японii.]», – сказала вона i, знесилена, заплакала.

«Останнiм часом я не переставав журитися тим, що ваше здоров’я не полiпшуеться. Я з жалем дiзнався про ваше зречення свiту. Але все ж таки живiть довго, щоб побачити, якого високого становища я досягну. Пiсля того ви безперешкодно вiдродитеся на верхньому, дев’ятому, колi Чистоi землi. Кажуть, що негоже йти з цього свiту, коли хоч щось прив’язуе до нього», – сказав Гендзi, пустивши сльозу.

Будь-яка годувальниця вважае свого вихованця, навiть найнiкчемнiшого, надзвичайно розумним. Тим паче годувальниця Гендзi, яка вважала для себе високою честю, що мала право прислуговувати йому, а тому вiд зворушення плакала. Їi дiти, штовхаючи одне одного лiктями, несхвально переглядалися – мовляв, заплаканим обличчям iхня мати хоче показати, як iй важко розлучатися зi свiтом, вiд якого вiдреклася. А Гендзi, глибоко схвильований, сказав:

«У дитинствi я втратив людей, якi мене любили, а потiм багато хто про мене пiклувався, але не пригадую нiкого, хто ставився б до мене так приязно, як ви. А коли я став дорослим, то мимоволi перестав бачити вас бiля себе й не можу навiть вiдвiдувати вас так часто, як менi хотiлося б, але, повiрте, завжди сумую, коли ми довго не бачимося. О, якби “розлук з батьками не було!..”[80 - Слова з танки: «Безсмертя зичимо, / Згадавши iх тепло… / Як би хотiлось дiтям, / Щоб на свiтi / Розлук з батьками не було» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 901).]».

Коли Гендзi щиро розмовляв з годувальницею й пахощi вiд рукавiв, якими вiн витирав сльози, розпливалися по кiмнатi, навiть ii дiти, яких ранiше вона дратувала, задумалися: «Справдi яка незвична доля в цiеi жiнки!» – i також заплакали.

Наказавши, щоб молитви про одужання вiдновилися, Гендзi зiбрався iхати, але перед вiд’iздом попросив Коремiцу запалити смолоскип, щоб в його свiтлi роздивитися передане йому вiяло. Воно наскрiзь просякло нiжними пахощами, до яких, мабуть, звикла його власниця. Увагу Гендзi привернув витончений напис:

«Часом не вiн?» —
В душi з’явився здогад,
І перед очима
«Вечiрне лице» майнуло
У вiдблисках роси.

Змiст вiрша був незрозумiлий, але в письмi вiдчувалося благородство, тож несподiвано Гендзi зацiкавився його авторкою.

«Хто живе в тому будинку на заходi? Ти не дiзнавався?» – запитав вiн у Коремiцу, а той лише подумав: «Ну от, знову…» – i невдоволено вiдповiв:

«Я тут перебуваю кiлька днiв, але турботи про хвору забирають увесь мiй час, тож про сусiдiв не встиг розпитати».

«Не осуджуй мене. Але, знаеш, в цьому вiялi е щось таемниче, варте уваги. Поклич кого-небудь з мiсцевих обiзнаних людей i розпитай», – попросив Гендзi, й Коремiцу, зайшовши у сусiднiй двiр, розпитав сторожа, а потiм, повернувшись назад, доповiв:

«Сторож сказав, що цей будинок належить одному почесному помiчнику намiсника якоiсь провiнцii. Сам господар, мовляв, поiхав туди, а в будинку залишилася його дружина, молода й вельми витончена особа, чиi сестри служать в палацi й частенько до неi навiдуються. Навряд чи простий слуга знае щось бiльше».

«Якщо так, то, мабуть, писала одна iз сестер, – подумав Гендзi. – Писала впевнено, з багатим досвiдом у такiй справi». Хоча вiн розумiв, що швидше за все його чекае розчарування, але не мiг вiдкинути почуття, якi спонукали жiнку написати вiрша. Як завжди, Гендзi легко пiддавався таким спокусам. Тож, навмисне змiнивши почерк, на аркушi паперу написав:

«Як ближче пiдiйдеш,
Побачиш сама,
Яке «вечiрне лице»
Перед тобою
В напiвтемрявi майнуло».

Листа цього вiн послав з тим своiм супутником, який тодi взяв вiяло у дiвчини-служницi.

Хоча жiнка ранiше не знала Гендзi, але, мигцем побачивши його профiль, здогадалася, що то був саме вiн, а тому написала йому вiрша на вiялi, який схвилював його. Однак минав час, а вiдповiдь вiд нього не надходила, й жiнка почувалася трохи нiяково. Коли ж нарештi з’явився його посланець, то всi навколо неi втiшились i так довго радилися щодо вiдповiдi, що той з досади не витерпiв i пiшов з порожнiми руками.

А тим часом Гендзi вирушив у дорогу при тьмяному свiтлi смолоскипiв у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нiкому на очi. Верхнi половинки гратчастих вiкон у сусiдньому будинку були вже спущенi й крiзь iхнi щiлини пробивалося свiтло, слабкiше за сяйво «вечiрнiх свiтлячкiв»,[81 - Слова з танки: «Як вогники / Вечiрнiх свiтлячкiв, / Я також пломенiю вiд кохання… / Вона ж цього / Не хоче помiчать» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 562).] що своею таемничiстю зворушувало душу. А от будинок з кiлькома деревами, численними кущами й квiтами в саду, до якого Гендзi прибув, вiдрiзнявся вiд звичайного своею невимушеною вишуканiстю. Поведiнка господинi[82 - Тобто панi Рокудзьо.] цього будинку, на вiдмiну вiд iнших жiнок, була настiльки стримано-благородною, що вiн швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.

Наступного досвiтку Гендзi прокинувся трохи пiзно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зiйшло. Вранiшне свiтло, безперечно, тiльки пiдкреслювало його незвичайну красу, якою небезпiдставно захоплювалися люди. І сьогоднi Гендзi знову проiхав мимо тих ворiт. Зрештою, вiн проiжджав тут i ранiше, але тiльки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й вiн запитав себе: «Цiкаво, хто все-таки там живе?»

Через кiлька днiв прийшов до нього Коремiцу.

«Мати все ще була в поганому станi, тож я постiйно доглядав ii, – сказав вiн спочатку, а потiм, пiдступивши до Гендзi ближче, розповiв: – Пiсля нашоi розмови я покликав одного чоловiка, знайомого з мешканцями сусiднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нiчого особливого не повiдомив. Хiба те, що якась панi таемно живе там з п’ятого мiсяця, але хто вона, мовляв, навiть домашнi не знають. Я кiлька разiв заглядав крiзь щiлини огорожi мiж нашими садибами, i там, у будинку, помiтив тiнi молодих жiнок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечiрне сонце освiтило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарештi й прекрасну панi, яка, видно, писала листа. Бiля неi сидiли служницi й крадькома витирали сльози».

Пiсля цiеi розповiдi Гендзi, всмiхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»

«У мого пана високе становище й молодiсть, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби вiн вiдмовився вiд любовних пригод, то його життя стало б прiсним i нецiкавим, – думав тим часом Коремiцу. – Бо навiть чоловiкам без таких переваг бувае важко встояти перед спокусою».

«Щоб дiзнатися бiльше про цю загадкову жiнку, я знайшов невеличкий привiд i послав туди листа, – розповiдав далi Коремiцу. – Вiдповiдь, написана вправною рукою, надiйшла негайно. Виходить, серед ii служниць зовсiм непоганi дiвчата».

«Познайомся з ними ближче, – попросив Гендзi. – Буде прикро, якщо нiчого не дiзнаешся».

«А що, як у такiй убогiй оселi, що належить людям найнижчого стану, несподiвано знайдеться особлива жiнка з багатьма чеснотами?» – подумав Гендзi.

До речi, Гендзi досi не мiг забути нечуваноi безсердечностi тiеi Уцусемi, «Порожньоi шкаралупки цикади», на яку рiдко хто з жiнок у свiтi здатний. От якби вона була хоч трохи поступливiшою, то все закiнчилося б тiльки жалем з приводу прикроi помилки. А так його постiйно ятрила думка про поразку й остаточний розрив. Ранiше Гендзi не звернув би уваги на таку пересiчну особу, але пiсля розмови з товаришами у дощову нiч, коли йому вiдкрилася загадка рiзних станiв, його сердечнi iнтереси розширилися. Хоча Гендзi й вабила дочка Ійо-но суке,[83 - Нокiба-но огi.] яка щиро сподiвалася на зустрiч з ним, але вiд самоi думки, що безсердечна мачуха стежитиме за ним холодними очима, вiн нiяковiв, а поки думав, як вивiдати ii власнi намiри, до столицi повернувся Ійо-но суке. Передусiм вiн поспiшив до Гендзi. Тяготи морськоi подорожi вiдбилися на його виглядi: обличчя змарнiло, трохи засмагло, рухи здавалися незграбними. А проте, належачи до вельми знатного роду, навiть у такому лiтньому вiцi вiн справляв приемне враження привабливим обличчям i благородними манерами. Слухаючи його розповiдь про провiнцiю Ійо, Гендзi хотiв запитати: «То скiльки там купалень?…» – але, мимоволi знiяковiвши вiд численних спогадiв, промовчав. «Так ставитися до чесноi людини нерозумно й соромно. Це справжне нахабство! – подумав Гендзi й, пригадавши застереження Сама-но камi, вирiшив: – Хоча безсердечнiсть Уцусемi образлива для мене, вона е проявом ii любовi до свого чоловiка».

Почувши про те, що Ійо-но суке збираеться вiддати свою дочку пiд опiку надiйноi людини й виiхати з дружиною в провiнцiю, Гендзi не на жарт занепокоiвся i порадився з Когiмi: «Чи не можна зараз ще раз побачитися з нею?» Але навiть якби вона погодилася на таку зустрiч, крадькома пробратися до неi було б нелегко. А ще ж вона вважала перешкодою мiж ними вiдмiннiсть iхнiх станiв. Тож Гендзi зрештою вiдмовився вiд спроб, якi могли б знову скiнчитися неприемною пригодою. Мабуть, дружина Ійо-но суке в жодному разi не хотiла, щоб Гендзi забув ii, бо люб’язно вiдповiдала на його численнi листи. У цих, недбало написаних ii рукою посланнях було щось зворушливе, з тонкими натяками, що мали привернути до неi увагу й переконати його в ii небайдужостi. І хоча Гендзi вважав ii безсердечною, забути про неi не мiг. Що ж стосуеться дочки Ійо-но суке, то жоднi чутки про ii одруження не хвилювали його, впевненого в тому, що ii майбутнiй суворий чоловiк не стане на завадi iхнiм щирим стосункам.

Настала осiнь. Заклопотаний власними сердечними турботами, Гендзi рiдко коли навiдувався у садибу Лiвого мiнiстра й тим самим викликав там невдоволення.

Щодо особи з Шостоi лiнii, то сталося ось що: пiсля того як Гендзi подолав ii опiр, вiн раптом почав ставитися до неi, на жаль, так само, як до будь-якоi iншоi жiнки. Дехто навiть дивувався, куди дiвся той запал, з яким вiн колись до неi залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумнi роздуми, знаючи, що стала об’ектом людських пересудiв через те, що була старшою за нього. Тому останнiм часом на самотi щораз частiше прокидалася серед ночi й, охоплена вiдчаем, не могла до ранку заснути.

Одного туманного ранку, коли заспаний Гендзi, якого ледве розбудили, вийшов з кiмнати, сумно зiтхаючи, служниця Цюдзьо пiдняла гратчасте вiкно й, нiби кажучи: «Проведiть хоч би поглядом», – вiдсунула переносну ширму, а ii господиня, пiдвiвши голову, глянула назовнi. Картина того, як Гендзi, зупинившись посеред саду, не вiдривав погляду вiд барвистого безладу квiтiв, не мала собi рiвних. Потiм вiн попрямував до галереi, а Цюдзьо за ним. У свiтло-бузковiй одежi iз синьою пiдкладкою, вiдповiдно до цiеi пори року, i тонкому мо,[84 - Нижня жiноча одежа, що прив’язувалася стрiчками до талii.] прив’язаному яскравими стрiчками, вона вражала своею грацiознiстю й чарiвнiстю. Оглянувшись на неi, Гендзi затримав ii на хвильку бiля поруччя в кутку галереi. Їi стримана поведiнка, повисле уздовж щiк волосся здавалися йому дивовижними.

«Сторонюсь слави
Збирача всiх квiтiв,
Та все ж не можу
Повз пройти,
Тебе, «вечiрне лице», не зiрвавши…
Що ж менi робити?» —

запитав вiн, взявши ii руку, а Цюдзьо вiдповiла зi звичним поспiхом, удавши, нiби йшлося про ii господиню:

«По тому, що не дочекався,
Коли туман розсiеться ранковий,
Видно,
Що до квiтiв наших
Серце твое байдуже».

Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов мiж квiти й, зiрвавши «вранiшне лице», в мокрих вiд роси шароварах повертався до Гендзi, хотiлося перенести на картину.

Кожного приваблювала краса Гендзi. Як суворий житель гiр любить вiдпочити пiд розквiтлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, вiдповiдно до свого становища, думав: «От би вiддати йому на службу нашу любу дочку!», а iнший, навiть найнижчого звання, хотiв прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, якi мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймнi про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охопленi неспокоем, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.

До речi, одного дня Коремiцу нарештi доповiв Гендзi про те, що за його дорученням вивiдав про мешканцiв убогоi сусiдньоi оселi: «Дiзнатися, хто ця жiнка, менi так i не вдалося. Здаеться, наче вона вiд когось ховаеться. Інодi знiчев’я ii молодi товаришки виходять на пiвденну галерею з гратчастими вiкнами й, зачувши стукiт карети, визирають надвiр. Час вiд часу до них несмiливо приеднуеться начебто iхня панi. Їi обличчя я не зовсiм добре розгледiв, але, здаеться, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проiжджала карета з передовим ескортом, молодi служницi квапливо закричали: «Гей, панi Укон, подивiться! Це ж пан То-но цюдзьо проiжджае мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихiше, тихiше! Звiдки ви взяли, що це вiн? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний мiсток. Рухалася швидко i, зачепившись за щось подолом одежi, спiткнулась i мало не впала з мостика. «О, таке мiг зробити лише бог Кадзуракi![85 - За стародавньою легендою, бог Кадзуракi мав потворну зовнiшнiсть i збудував мiст, яким користувався лише вночi.]» – сердито сказала вона й одразу перехотiла дивитися на вулицю. Служницi казали, що на власниковi карети було носi, й називали iмена його супутникiв, якi належали охоронцям i челядникам То-но цюдзьо. Значить, проiжджав справдi вiн», – пiдсумував Коремiцу.

«О, якби я сам побачив ту карету!» – сказав Гендзi й подумав: «А що, коли це та сама жiнка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помiтивши зацiкавленiсть Гендзi, Коремiцу вiв далi: «Я зблизився з однiею тамтешньою служницею i завдяки iй довiдався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, нiби всi вони рiвнi й немае серед них господинi, а я вдавав, що повiрив iй. Вона впевнена, що iхня таемниця нiкому не вiдкриеться, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляеться i звертаеться до господинi шанобливо, то всi раптом починають метушитися, щоб вiдвернути мою увагу й змусити мене повiрити, що, крiм них, звичайних служниць, у будинку нiкого iншого немае!» – закiнчив Коремiцу, смiючись.

«Дозволь i менi заглянути крiзь огорожу, коли наступного разу приiду вiдвiдати твою матiр», – попросив Гендзi. «Мабуть, ця жiнка оселилася там тимчасово, – думав вiн, – але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тiеi дощовоi ночi. А що, як несподiвано вона все-таки виявиться справжньою чарiвною знахiдкою?»

Коремiцу, який не мiг противитися навiть найменшим забаганкам Гендзi, будучи людиною, не менш обiзнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цiею загадковою жiнкою. Розповiдь про це була б надто довгою, i я за своiм звичаем ii опускаю.

Гендзi особливо не розпитував, хто вона, але й не вiдкривав iй свого iменi. Вирушав до неi в надзвичайно простому одягу i, як нiколи ранiше, не на каретi, а пiшки. Вважаючи, що так робити не годиться, Коремiцу вiддавав йому свого коня, а сам бiг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець iде на побачення пiшки. Заради того, щоб нiхто не дiзнався про його таемницю, Гендзi брав iз собою лише того помiчника, який колись зiрвав для нього квiтку «вечiрне лице», i нiкому невiдомого хлопчика-слугу. Щоб нiхто нi про що не здогадався, Гендзi навiть не заходив на перепочинок у сусiднiй будинок годувальницi.

Тим часом i жiнка, нiчого не розумiючи, мучилася пiдозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Гендзi, який приносив листа, або доручала йому вивiдати, куди вертаеться коханий вранцi пiсля ночi з нею, та дарма – слiд того губився. Гендзi все бiльше прихилявся до неi, не мiг обiйтися без неi жодного дня, i хоча дорiкав собi за недоречну легковажнiсть, часто ii вiдвiдував. У такiй справi втрачають голову i цiлком статечнi люди, так i Гендзi, який досi тримав себе пiд контролем i не допускав осудливих вчинкiв, зазнавав таких пристрасних переживань, що не мiг, розлучившись з коханою вранцi, дочекатися вечора упродовж цiлого дня. Водночас, як тiльки мiг, охолоджував свiй запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жiнка була лагiдною i спокiйною, але, здаеться, iй бракувало жвавого розуму i впевненостi в собi. Вона здавалася зовсiм юною, хоча й недосвiдченою в життевих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» – безупинно дивувався Гендзi.

На побачення з жiнкою вiн вирушав навмисне у старанно змiненому виглядi, в карiгiну,[86 - Карiгiну – мисливський одяг, що складався з каптана й коротких шароварiв.] й, приховуючи обличчя, вiдвiдував ii вночi, коли всi в будинку спали, тому в неi закрадалася зловiсна пiдозра, чи вiн часом не е перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскiльки навiть легкий дотик до його одежi свiдчив, що це непроста людина, то вона запiдозрила: «Напевне, все це затiяв молодий сусiд-гульвiса». Але той, здавалось, до всього байдужий, нiби нiчого не помiчаючи, як i ранiше, вiдвiдував iхнiй будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нiчого не розумiючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означае?»

Не мав спокою також Гендзi: «А що, як вона своею пiддатливiстю приспить мою пильнiсть i раптом кудись сховаеться, то де я тодi ii шукатиму? Цей будинок, здаеться, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переiхати будь-куди i будь-коли…» Звичайно, якби вона втекла, а вiн не знайшов ii, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотiв. Тi ночi, коли, уникаючи людськоi уваги, вiн вiдмовлявся вiд ii вiдвiдування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож вiн подумав: «А чи не перевезти ii таемно в садибу на Другiй лiнii? Якщо люди почнуть плiткувати й виникнуть неприемностi, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поеднало нас, якщо досi нi одна жiнка мене так не вабила?»

«А чи не перебратися нам кудись у затишне мiсце й спокiйно поговорити?» – запропонував Гендзi. «Все це дивно! Вашi слова приемнi, але поведiнка не така, як заведено у свiтi. Менi аж страшно!» – вiдповiла вона по-дитячому наiвно. «Справдi, – сказав Гендзi, всмiхаючись. – То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто пiддайтеся моiм чарам», – лагiдно вмовляв вiн, i жiнка послухалась його – мовляв, нехай так i буде.

«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навiть безглузде, мое бажання», – думав Гендзi й згадав про пiдозрiлу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тiеi дощовоi ночi, але, розумiючи, що вона мала причину таiтися, не смiв ii розпитувати. Оскiльки не було ознак, що вона може образитися i раптом кудись поiхати, то Гендзi навiть подумав: «Якби я став рiдше ii вiдвiдувати, то, можливо, вона змiнилася б. А якби знайшов собi нове захоплення, то вона мене ще бiльше покохала б».

П’ятнадцятоi ночi восьмого мiсяця яскраве мiсячне сяйво, просочуючись крiзь щiлини дерев’яноi покрiвлi, заливало весь дiм, а тому незвичайна оселя здавалася Гендзi ще дивовижнiшою. А коли настав досвiток, у сусiдньому будинку прокинулися люди й почулися грубi чоловiчi голоси: «Ну й холоднеча!» – «А нинiшнього року справи будуть геть кепськi! Їздити торгувати у провiнцiю також безглуздо… Жодноi надii. Гей, сусiде, ти чуеш?» Такi-от фрази долинали до Гендзi.

Коли люди вставали до своеi буденноi роботи й раз у раз було чути шум та iхнi голоси, то жiнка почувалася нiяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошiв особа в такiй оселi провалилася б крiзь землю вiд сорому. А от жiнка мала таку спокiйну вдачу, що не дуже переймалася нi житейськими прикрощами, нi неприемностями, нi вiдчуттям незручностi. Поводилася з такою наiвною гiднiстю, що здавалось, нiби не чула безцеремонноi галасливостi сусiдiв, а тому справляла на Гендзi враження бiльш приемноi людини, нiж якби червонiла вiд сорому.

Стукотiння ступи, голоснiше за страшний гуркiт бога Грому, лунало бiля самого узголiв’я. «Що за набридливi звуки!» – подумав Гендзi, але не здогадувався, звiдки вони взялися. Знав лише, що вони дивнi й дражливi. А було iх безлiч. З усiх бокiв долинав приглушений гул рублiв, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летiли дикi гуси – все це разом було важко стерпiти. Вони лежали бiля виходу на галерею. Гендзi вiдсунув дверцята, й обое виглянули назовнi: у крихiтному садку рiс благородний китайський бамбук, i роса на листках блищала так само, як у садибi вельможi. Безладне дзижчання комах у вухах Гендзi, звиклого до «стрекотiння цвiркуна пiд стiною»,[87 - Слова iз одного вiрша Бо Цзюйi.] справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настiльки глибоким, що вiн мирився з усiма цими незручностями.

Жiнка у скромнiй м’якiй свiтло-фiалковiй одежi поверх бiлого авасе[88 - Одяг з пiдкладкою.] була привабливо-тендiтною i хоча нiчим особливим не вражала, своiми плавними рухами й манерою говорити його вкрай зворушувала. «От якби вона була трохи смiливiшою…» – подумав Гендзi й так захотiв побути з нею у сприятливiших обставинах, що запропонував: «А що, як ми спокiйно проведемо нiч до свiтанку десь поблизу, в затишному мiсцi? Бо лишатися тут нестерпно». – «Чому так несподiвано?» – спокiйно запитала вона.

Гендзi присягався iй у вiрностi не тiльки в цьому, але i в прийдешньому життi, а вона, як не дивно, вiрила йому, бо, здавалось, не мала досвiду спiлкування з чоловiками. Не звертаючи уваги на те, що можуть про них подумати, вiн викликав Укон й через неi передав своiм супутникам привести карету. Їi служницi, переконавшись у щиростi намiрiв Гендзi, хоч i з певним острахом, але таки довiрилися йому.

Наближався свiтанок. Ще пiвнi не спiвали, лише було чути, як якийсь старий, молячись, бився головою об пiдлогу. Схоже, що кожен його рух давався йому через силу, i Гендзi мимоволi поспiвчував йому: «У життi, як вранiшня роса, скороминущому чого вiн, молячись, жадае?» Мабуть, готувався до прощi на священну гору Мiтаке,[89 - Щоб пiднятися на вершину священноi гори Мiтаке, треба було упродовж тисячi днiв поститись i молитися Учителю Прийдешнього – буддi майбутнього часу Мiроку.] промовляючи:

«О, слався, Учителю Прийдешнього…»

«Прислухайтеся! Адже вiн думае не лише про це життя, – сказав Гендзi зворушено й додав:

– Нехай дороговказом
Нам буде шлях, яким iде
Цей праведник, тож
Присягнiмо зберiгати
Вiрнiсть i в життi прийдешньому».

Історiя з клятвою в Палацi Довголiття[90 - За поемою «Вiчний смуток» Бо Цзюйi, китайський iмператор Сюаньцзун зустрiчався зi своею наложницею Ян Гуйфей у Палацi Довголiття.] мала сумний кiнець, тому Гендзi звернув своi думки до прийдешнього свiту будди Мiроку, а не обiцяв коханiй, що вони «в наступному життi в небi лiтатимуть нерозлучною парою». Нова обiцянка про вiрнiсть до настiльки далекого майбутнього була справдi безмежною.

«З минулого, я знаю,
Гiрка доля
Випала менi,
Тож добрих сподiвань
Тепер не маю на прийдешне», —

склала вона вiрш такого змiсту, видно, без надii на майбутне.

Мiсяць завмер над самим краем гiр, а жiнка все вагалася: iхати чи не iхати бозна-куди. Поки Гендзi умовляв ii, мiсяць раптом зник за хмарою, а небо посвiтлiшало й стало прекраснiшим. «Вирушаймо, поки зовсiм не розвиднiло», – сказав вiн i, як завжди, поспiшно вийшов з дому. Легко пiдняв жiнку й посадив у карету, туди сiла також Укон.

Прибувши до якоiсь садиби, розташованоi неподалiк, й очiкуючи сторожа, вони бачили перед собою занедбанi ворота, оброслi папороттю, й неймовiрно густу тiнь дерев у саду. Навколо плив щiльний туман, листя взялося росою, i, навiть пiднiмаючи завiсу в каретi, Гендзi замочив рукава. «Ще нiколи я такого не зазнавав. Усе не так-то просто…

Невже i в давнину
Через любов
Блукали люди на свiтанку?
А я нiколи досi
Не зазнав цього…

А з вами таке траплялося?» – запитав Гендзi, й жiнка сором’язливо вiдповiла:

«Не знае мiсяць,
Чого вiд краю гiр
Очiкувати може…
Невже у небi
Згасне його сяйво?
На душi моiй тривога…»

На ii обличчi проглядав страх i розгубленiсть. «Мабуть, через те, що звикла до багатолюдноi оселi», – подумав Гендзi з цiкавiстю.

За наказом Гендзi карету затягли у двiр i, сперши голоблями на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей захiдний флiгель. Укон, радiсно збуджена, потай згадувала давнi часи.[91 - Очевидно, йдеться про стосунки Югао й То-но цюдзьо.] Поглядаючи на сторожа, який з усiх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.

Коли навколишнiй свiт почав набирати звичних обрисiв, гостi зiйшли з карети. Покоi виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспiхом.

«Не годиться пановi бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Гендзi також у садибi Лiвого мiнiстра. Увiйшовши в покоi, вiн запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Гендзi вiдразу перебив його: «Я навмисне вибрав собi сховок, куди нiхто не прийде. Тож i ти збережи цю таемницю при собi».

Сторож поспiшно принiс снiданок, але не було кому обслужити Гендзi. Пiд час такого незвичного нiчлiгу поза домом Гендзi не залишалося нiчого iншого, як безперестанку присягатися у вiрностi – «навiть якщо текти навiки перестане рiчка Окiнага».[92 - Цитата з вiрша: «Навiть якщо навiки перестане текти / Вода у рiчцi Окiнага, / В якiй норцi пiрнають, / Та для розмови, люба, iз тобою / Не вичерпаю слiв нiколи» («Ман’йосю», 4458).] Сонце вже пiдбилося високо, коли Гендзi встав i власноруч пiдняв гратчасте вiкно. Перед ним вiдкрився до самоi глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку пiдступали буйнi трави – геть-чисто як «поля осiннi»,[93 - Слова з вiрша: «В селi занедбанiм / І люди постарiли – / Як iх оселi. / А за тином сад / Нагадуе менi поля осiннi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 248).] а ставок зарiс водоростями. Що й казати, сумна мiсцина. Щоправда, в окремiй вiд головного будинку оселi начебто хтось жив, але вона була далеко звiдси.

«Яка моторошна картина! Але не бiйтеся, нi демони, нi злi духи мене не чiпатимуть», – сказав Гендзi. Жiнка почувалася ображеною через те, що вiн i досi приховував свое обличчя. «Справдi, не годиться ставити тепер мiж нами перепону», – подумав вiн i, знiмаючи маску, сказав:

«Розкриту квiтку,
Зволожену вечiрньою росою,
Судилося тобi побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я…»

«Ну, то як блищить роса?» – запитав вiн, а вона, глянувши скоса, ледь чутно вiдповiла:

«У краплях роси,
На «вечiрньому лицi»
Блиск я побачила,
Та в сутiнках,
Мабуть, схибив мiй зiр…»

«Чудово!» – оцiнив Гендзi. Тим часом вона подумала, що справдi немае на свiтi такоi вiдвертоi i щироi людини, як вiн. А ще бiльше вражала його краса на тлi похмуроi мiсцини.

«Я стiльки натерпiвся вiд вашоi невтомноi скритностi, що вирiшив не вiдкриватися вам. Назвiть хоч тепер свое iм’я! Ваша мовчанка мене лякае», – сказав Гендзi, й жiнка вiдповiла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94 - Слова з вiрша: «На березi морському, / Де бiлi хвилi / Повсякчас набiгають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своеi оселi не маю» («Ваканроейсю», 722).]…» Така ухильна вiдповiдь вельми йому сподобалася.

«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав вiн. Ось так за iхньою розмовою, сповненою докорiв i пристрастi, минув день до вечора.

Розшукавши iх, прийшов iз солодощами та фруктами Коремiцу. Однак, соромлячись докорiв Укон, у покоi ступати не вiдважився. Вражений тим, що Гендзi зайшов так далеко у своему захопленнi, вiн зробив висновок, що вона того варта, й навiть пошкодував власноi великодушностi – мовляв, поступився нею, адже мiг був сам зблизитися з цiею жiнкою.

Милуючись неймовiрно тихим вечiрнiм небом, Гендзi здогадався, що жiнку лякае темрява внутрiшнiх покоiв, а тому пiдняв завiси i прилiг поруч з нею бiля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освiтленi призахiдним сонцем, i вона, попри зловiснi передчуття, забула про своi прикрощi, стала трохи спокiйнiшою, а тому привабливiшою. Цiлий день вона горнулася до Гендзi й, iнодi по-дитячому здригаючись вiд страху, викликала спiвчуття. Вiн поспiшив опустити гратчастi вiкна й велiв запалити свiтильники. «Прикро, що навiть тепер, коли ми порозумiлися, свою душу ви все одно менi не вiдкрили», – скаржився вiн.

«Напевне, у палацi, помiтили, що мене немае. Цiкаво, де мене шукатимуть? – думав вiн. А ще його непокоiло iнше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждае господиня садиби на Шостiй лiнii? Їi нарiкання тяжко вислуховувати, але вони справедливi». Дивлячись з любов’ю на обличчя жiнки, довiрливо звернене до нього, Гендзi мимоволi порiвняв ii з тiею, далекою: «Якби ж то пристрасть тiеi не була такою надмiрною, що iнодi не хочеться з нею навiть зустрiчатися…»

Коли нiч наближалася до кiнця й Гендзi нарештi трошки задрiмав, раптом у головах з’явилася вродлива жiноча постать.

«Ви забули про мене, яку колись любили, а привезли сюди оцю нiкчемну особу, щоб обдарувати ii своiм коханням. Яке страшне розчарування!» – почув вiн i побачив, як ця дивна жiнка торгае його кохану. Злякавшись нападу злого духа, Гендзi прокинувся, коли свiтильник уже погас. Охоплений страхом, Гендзi вийняв меч i, поклавши його в головах, покликав Укон. Вона прийшла, також перелякана.

«Розбудiть сторожiв на галереi i скажiть iм принести смолоскип!» – розпорядився Гендзi.

«Як же я пiду? Там темно», – злякалася Укон.

«Ви просто як мала дитина!» – засмiявся Гендзi i плеснув у долонi. Йому вiдповiло тiльки моторошне вiдлуння. Нiхто його не почув i не прийшов. Кохана тремтiла всiм тiлом, а вiн вiдчайдушно думав, що ж робити. Жiнка обливалася потом i, здавалось, от-от знепритомнiе.

«Вона така боязка, – сказала Укон. – Тож я й не уявляю, як вона страждае!»

«Така тендiтна, – подумав Гендзi, – навiть удень все поглядала приречено на небо… Бiдолаха…»

«Пiду сам будити людей. Нестерпно слухати цю моторошну луну, коли плещу в долонi. Побудьте хвильку тут, поруч з нею», – сказав Гендзi i, посадивши Укон бiля постелi, попрямував до захiдних бiчних дверей, за якими побачив, що на галереi немае свiтла. Там гуляв вiтер, а нечисленна варта спала. Та й було iх там усього трое: син сторожа, що був довiреним молодим слугою Гендзi, хлопчик-придворний i той самий охоронець, який колись передав йому квiтку «вечiрне лице». Гендзi гукнув, i один з них, пiднявшись, пiдiйшов до нього.

«Принеси смолоскипи. Людям накажи безперервно деренчати тятивою лука й голосно кричати. Хiба можна спокiйно спати в такому безлюдному мiсцi? А пан Коремiцу сюди приходив?»

«Приходив, але пiшов, сказав, що наказiв не отримав i прийде сюди вдосвiта». Юнак, до якого звернувся Гендзi, вартовий Водоспаду,[95 - Вартовий Водоспаду – воiн, який стояв бiля водоспаду поблизу iмператорськоi палати Сейрьоден; пiд час вечiрньоi переклички вiн називав свое iм’я останнiм.] вмiло брязкаючи тятивою i гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» – попрямував до покоiв сторожа. Гендзi мимоволi згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, i настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пiзно.

Повернувшись у покiй, Гендзi побачив, що жiнка лежала в тiй самiй позi, як i перед тим, а Укон припала обличчям до пiдлоги бiля неi.

«Що це таке? Ви що, зi страху збожеволiли? Звичайно, у таких диких мiсцях лисицi та iншi iстоти можуть налякати людину, але при менi вам нема чого боятися», – сказав Гендзi, пiднiмаючи служницю.

«Менi раптом стало погано, i я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почуваеться зовсiм зле».

«Це правда, але що з нею?!» – вигукнувши, Гендзi схилився над жiнкою – вона не дихала. Вiн торсав ii, а ii тiло, покiрно пiддаючись його рукам, не подавало ознак життя, i Гендзi мимоволi примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав ii юну душу». Вартовий Водоспаду принiс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Гендзi, присунувши найближчу ширму до жiнки, сказав: «Несiть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не смiючи наблизитись i навiть порiг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемонiй», – квапив його Гендзi, а коли смолоскип освiтив постiль, то в головах з’явилася жiноча постать, побачена увi снi, яка, мигнувши невиразною тiнню, вмить зникла. «Таке бувае лише у старовинних повiстях», – згадав Гендзi, завмираючи вiд страху, але найбiльше його тривожила думка: «Що сталося з жiнкою?» Забувши про себе, вiн лiг поруч, тряс ii, щоб привести до тями, але вона щораз холоднiшала й невдовзi перестала дихати. Його охопив вiдчай. Поблизу не було надiйноi людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допомiг би монах, але… Хоча Гендзi виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидае цей свiт у такому молодому вiцi, розгубився. І, стискаючи ii в обiймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте менi такого болю!» Але, на жаль, тiло ii ставало все холоднiшим i почало втрачати привабливiсть.

Укон, досi охоплена жахом, нарештi прийшла до тями й гучно заридала. Гендзi мимоволi згадав iсторiю про те, як одного мiнiстра налякав злий дух у Пiвденнiй палатi,[96 - Про такий випадок з мiнiстром Фудзiвара Тадахiра (880–949) згадуеться в iсторичнiй повiстi «Оокагамi».] й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорiкнув Укон: «Нi, все-таки вона не помре! А вашi нiчнi ридання просто нестерпнi! Замовкнiть!» Покликавши сина сторожа, Гендзi сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждае. Вели гiнцевi негайно привести пана Коремiцу. А якщо зустрiне його брата, монаха Адзарi, то нехай i його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула iхня мати, монахиня, бо вона нiколи не схвалювала моiх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що вiн довiв жiнку до смертi у такому моторошному мiсцi.

Здаеться, минула пiвнiч. Подужчав вiтер, буйнiше зашумiли сосни, хрипливо закричав невiдомий птах. «Може, це сова?» – мимоволi подумав Гендзi. В його головi вирували тисячi думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навiщо я вибрав таку глуху оселю?» – каявся вiн розпачливо.

Укон, нiчого не тямлячи, трималася його й тремтiла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що i з нею може щось статися, Гендзi мiцно притискав ii до себе. Лише вiн зберiгав розум, але нiчого не мiг придумати. Вогонь тьмяно мерехтiв, i над ширмою, що вiддiляла головнi покоi, то тут, то там тремтiли сiрi тiнi. Було чути, як скрипiла пiдлога, i здавалось, нiби хтось наближаеться. «От би швидше прийшов Коремiцу!» – думав Гендзi. Та оскiльки нiхто не знав, де вiн перебувае, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарештi десь далеко заспiвав пiвень, Гендзi подумав: «Що у попередньому життi спричинилося до такого нещастя, яке загрожуе i моему життю? Може, це вiдплата за мою легковажну й негiдну поведiнку, що стане назавжди приводом для поговорiв. Хоч би як я крився, вiд людей нiчого не приховаю: невдовзi чутка про це дiйде до Його Величностi, у столицi почнуть злословити, i я стану посмiховиськом для зiпсованих молодикiв. Врештi-решт я зганьблю свое iм’я».

Нарештi прийшов Коремiцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цiеi ночi вiн цього не зробив i навiть на виклик з’явився запiзно. І хоча Гендзi це не сподобалося, вiн усе-таки велiв йому зайти, але не мав сили вiдразу розповiсти про те, що сталося. Почувши про прибуття Коремiцу, Укон згадала, з чого все почалося, i знову заридала. Гендзi також не мiг бiльше витримати. Досi лише вiн один володiв собою i пiдтримував Укон, але як тiльки прийшов Коремiцу, то, вiдчувши на душi полегшення, пiддався смутку й довго-довго плакав.

Потiм, трохи вагаючись, Гендзi сказав: «Тут сталося щось вельми дивне, можна сказати, щось неймовiрне, ба навiть щось бiльше. Я чув, що в таких несподiваних випадках треба читати сутру, i велiв покликати монаха Адзарi, щоб помолився…» – «Шанований монах учора повернувся в гори. Що й казати, все це взагалi незрозумiле! Може, якась давня незвичайна хвороба далася взнаки?» – «Та нi, нiчого подiбного». Заплакане обличчя Гендзi було настiльки чарiвним, що засмучений Коремiцу також просльозився.

Звичайно, в таких випадках корисною була б доросла, обiзнана з життевими справами людина, а вони обидва, ще зовсiм молодi, не знали, що й робити. Зрештою Коремiцу сказав: «Сторожевi не варто про це казати. Сам вiн людина надiйна, але ж мае рiдню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разi вам передусiм треба виiхати звiдси». – «Так, але де ми знайдемо малолюдне мiсце?» – «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лiнiю, то ii служницi з горя почнуть плакати i стогнати, тож численнi сусiди, готовi нас осудити, природно, про все дiзнаються. Найкраще переiхати в гiрський монастир, де нiхто не зверне на нас уваги. – І, трохи подумавши, Коремiцу додав: – Одна панi, яку я знав колись, недавно постриглася в монахинi й перебралася у Схiднi гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постарiла i виiхала зi столицi. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвiта до будинку пiдкотили карету.

Оскiльки Гендзi не мав сили тримати в руках мертве тiло, то Коремiцу, загорнувши його у ряднину, сам вiднiс у карету. Жiнка, тендiтна i чарiвна, навiть тепер не викликала вiдрази. Їi блискуче волосся, невмiло загорнуте в ряднину, вибивалося назовнi, й вiд його полиску в очах Гендзi потемнiло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кiнця», – подумав вiн, але Коремiцу порадив iнше: «Швидше сiдайте на коня i вирушайте до садиби на Другiй лiнii, поки дороги безлюднi».

Посадивши Укон у карету i пiдгорнувши шаровари, Коремiцу пiшов услiд пiшки, бо коня вiддав Гендзi. «Яка дивна похоронна процесiя», – думав вiн, але, дивлячись на свого пригнiченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Гендзi у повнiй нестямi добрався до садиби на Другiй лiнii. «Звiдки ви повернулися? Ви здаетеся хворим», – казали домашнi, але Гендзi пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поiхав разом з ними? Що вона подумае, коли раптом оживе? О, з якою гiркотою на душi вона дiзнаеться, що я покинув ii!» Вир сумних думок розпирав груди, й незабаром вiн вiдчув такий нестерпний головний бiль i сильний жар у тiлi, що подумав про наближення власноi смертi.

Хоча сонце пiдбилося досить високо, Гендзi не вставав. Здивованi служницi пропонували йому iжу, але вiн вiд усього вiдмовлявся i, страждаючи, не знав, як собi зарадити. А тим часом з палацу прибув гонець. Мовляв, Його Величнiсть не змiг учора вiдшукати Гендзi, а тому занепокоiвся. Навiдувалися i сини Лiвого мiнiстра, але Гендзi погодився на розмову лише з То-но цюдзьо й то через завiсу. «Моя колишня годувальниця, – розповiдав Гендзi, – з п’ятого мiсяця нинiшнього року тяжко занедужала. Постригшись у монахинi й узявши на себе обiтницю, вона, можливо, через те почувалася краще, та недавно хвороба повернулася, i вона знов ослабла. «Вiдвiдайте мене ще хоч раз», – передала вона, тож я, знайомий з нею з дитинства, подумавши, що вона вважатиме мене безсердечним тепер, коли ii життя наближаеться до кiнця, вирушив до неi, але виявилося, що саме тодi один ii слуга, вже давно хворий, помер ранiше, нiж його встигли перевезти в iнше мiсце.[97 - Хворого слугу перед смертю переносили в iнше мiсце, щоб уникнути осквернення.] Згодом я довiдався, що з поваги до мене вони вивезли його останки з дому лише надвечiр. Оскiльки на цей час випадали урочистi богослужiння, то я вирiшив, що моя поява у палацi буде недоречною. Крiм того, вiд самого ранку в мене болить голова – можливо, я застудився. Сподiваюся, менi це пробачать».

«Ну що ж, я так i доповiм. Учора ввечерi, коли в палацi вправлялися в музицi, Його Величнiсть велiв розшукати тебе i був вельми невдоволений, – сказав То-но цюдзьо й перевiв розмову на iнше: – То яка скверна тебе спiткала? Твоя розповiдь не здаеться менi правдивою». Стривожений Гендзi вiдповiв: «Тобi не треба доповiдати всi подробицi, а просто скажи, що я несподiвано зiткнувся зi скверною. Менi так через це незручно». За вдаваним спокоем в його душi ховалося невимовно-болюче страждання. Вiн не хотiв нiкого бачити. І тiльки викликавши Куродо-но бена, попросив його шанобливо доповiсти про все Його Величностi. Потiм послав гiнця до садиби Лiвого мiнiстра – мовляв, не може прибути, бо сталася неприемнiсть.

Коли стемнiло, прийшов Коремiцу. У будинку не було нiкого – Гендзi оголошував усiм, хто навiдувався, що зiткнувся зi скверною, а тому гостi в нього не затримувалися. Закликавши Коремiцу до себе, Гендзi запитав: «Ну, то як? Невже кiнець?» – i закрився рукавом, щоб приховати сльози. Заплакав i Коремiцу. «Так, сподiватися нема на що. Менi було незручно довго там затримуватися, а тому я домовився, що поважний старий монах, давнiй мiй знайомий, усе зробить завтра, у сприятливий день…» – повiдомив вiн Гендзi. «А що з жiнкою, яка ii супроводжувала?» – «Не впевнений, що вона житиме. Все нестямно повторювала: «Пiду зi свiта разом з нею…» Сьогоднi вранцi хотiла кинутися з кручi. Потiм сказала, що розповiсть про все домашнiм. Я ледве стримав ii словами: «Почекайте, спочатку заспокойтесь i добре подумайте». Гендзi слухав, тяжко зiтхаючи: «Я сам почуваюся зле й не знаю, що буде зi мною».

«Тепер уже пiзно горювати. Все на свiтi вiдбуваеться так, як судилося, – сказав Коремiцу. – Я зроблю все, що вiд мене залежить, щоб нiхто нiчого не довiдався». – «Так, ти маеш рацiю. Та все одно менi дуже гiрко вiдчувати провину, що через свою легковажнiсть став причиною ii смертi. Будь ласка, не розповiдай нiчого панi Сьосьо. А тим паче монахинi, яка не раз застерiгала мене, бо менi буде дуже соромно…» – «Та й iншим монахам я розповiв усе зовсiм по-iншому», – запевнив Коремiцу.

Почувши краем вуха, що нiби щось скоiлося, служницi дивувалися: «Що ж сталося? Каже, начебто зiткнувся зi скверною, до палацу не ходить, а тiльки про щось шепочеться з Коремiцу й зiтхае…»

«Прослiдкуй, щоб усе зробили як годиться», – сказав Гендзi й нагадав, щоб справили вiдповiдну службу. «Звичайно, тiльки не треба зайвоi пишностi», – вiдповiв Коремiцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мiй вчинок недоречним, – сказав дуже засмучений Гендзi, – але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз ii тлiннi останки. Поiду верхи…» «Що за безглузде бажання!» – подумав Коремiцу й вiдповiв: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разi виiжджайте негайно, щоб повернутися до сутiнок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таемних побачень, Гендзi спорядився в дорогу.

Його душу опанував украй сумний настрiй. Однак, навiть приготувавшись до такоi незвичайноi подорожi, вiн, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнiвами – мовляв, може, не треба iхати? Але його горе було настiльки глибоким, що Гендзi подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому свiтi, побачу ii обличчя?» – i таки зважився вирушити в дорогу в супроводi Коремiцу й того самого охоронця.

Дорога здавалася нескiнченною. Мiсяць сiмнадцятоi ночi свiтив так яскраво, що бiля рiчки Камо смолоскип ледве виднiв, а коли показалася гора Торiбено,[98 - Там вiдбувалася кремацiя.] завжди така лиховiсна, Гендзi наче й не помiтив ii. І от у душевному сум’яттi вони добралися до Схiдних гiр. Навколишня мiсцевiсть справляла гнiтюче враження, а хатина монахинi, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгiдний вигляд. Крiзь ii стiни ледь-ледь пробивалися вiдблиски лампад, всерединi плакала самотня жiнка, а надворi кiлька монахiв розмовляли i навмисне приглушеними голосами шепотiли молитви Буддi. Як тiльки скiнчилися вечiрнi служби в навколишнiх храмах, настала тиша. Тiльки бiля храму Кiйомiдзу[99 - Знаменитий буддiйський храм, присвячений богинi милосердя Каннон.] мерехтiли вогнi й виднiли численнi людськi постатi. Коли високоповажний монах, син монахинi, урочисто читав сутру, то Гендзi не мiг стримати жодноi сльозини.

Увiйшовши в хатину, Гендзi побачив, що свiтильники вiдсунуто убiк, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як iй, напевне, тяжко!» – подумав Гендзi. Поглянувши на покiйну, вiн не вiдчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарiвною, як i колись. Взявши ii руку, вiн заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я мiг iще раз почути твiй голос! За що менi судилося так недовго любити тебе всiм серцем? Навiщо ти залишила мене в полонi вiдчаю?»

Поважнi монахи, не знаючи, хто перед ними, тiльки дивувалися i також плакали. «Ви поiдете зi мною до садиби на Другiй лiнii», – сказав вiн Укон, а вона, ридаючи, вiдповiла: «Вiд самого ii дитинства я протягом багатьох рокiв вiдчувала до неi щиру прихильнiсть i нi на мить не розлучалася з нею, тож куди я пiду тепер пiсля раптовоi розлуки? Як же я розповiм iншим служницям про те, що трапилося? Менi й так тяжко, а вони зчинять гвалт i звинуватять мене у всьому. О, якби я могла спопелiти й податися вслiд за нею!»

«Я вас розумiю, але так ведеться у свiтi. Розлука не може не засмучувати, але ранiше чи пiзнiше кожен прийде до своеi життевоi межi. Тож заспокойтесь i довiртеся менi, – вмовляв ii Гендзi, але вiдразу зiзнався: – Та й менi здаеться, що я не переживу такого горя…» Вiн справдi був ненадiйною опорою. «Нiч, здаеться, наближаеться до свiтанку. Час негайно повертатися», – нагадав Коремiцу, й Гендзi з важким тягарем на серцi, озираючись, вийшов.

Дорога була волога вiд роси, а ранковий туман такий густий, що Гендзi подумав, неначе блукае хтозна-де. Вiн згадував, як покiйна лежала, прикрита його червоною накидкою ще з останньоi ночi, й дорогою запитував себе: «З якоi причини судилася менi така доля?» Вiн насилу тримався в сiдлi, тож Коремiцу доводилося пiдтримувати його. А поблизу берега рiчки Камо Гендзi сповз з коня на землю i в пригнiченому настроi вимовив: «Невже менi доведеться вмерти на цiй дорозi? Здаеться, я вже не зможу добратися додому…» Почувши цi слова, розгублений Коремiцу подумав: «Треба було вiдмовити йому, хоч би скiльки просив, i не брати в таку подорож», – i в розпачi помив у рiчцi руки й почав молитися богинi Каннон храму Кiйомiдзу.

Врештi-решт Гендзi зiбрав усi сили духу й, подумки молячись Буддi, з допомогою Коремiцу таки дiстався до садиби на Другiй лiнii. Жiноча прислуга, стривожена таким незвично пiзнiм його поверненням, ремствувала, зiтхаючи: «От бiда! Останнiм часом вiн не мав спокою i частiше, нiж завжди, кудись iздив потайки, а от учора повернувся зовсiм змученим, тож навiщо було знову виiжджати?»

Гендзi справдi злiг i через два-три днi зовсiм занепав здоров’ям. Чутка про це, дiйшовши до палацу, всiх надзвичайно занепокоiла. У храмах безперестанку пiдносилися молитви до Будди, справлялися незчисленнi служби, обряд очищення душi й замовляння проти злих духiв. Неперевершена краса Гендзi завжди викликала у людей всiеi краiни великий подив, а тому неприемна звiстка iх не на жарт стривожила: «Невже недовго залишилося йому жити на цьому свiтi?»

Незважаючи на хворобу, Гендзi покликав Укон i, видiливши iй кiмнату поруч зi своiми покоями, прийняв на службу до себе. Коремiцу, долаючи власну розгубленiсть, намагався допомогти iй звикнути до нових обов’язкiв, бо вiдчував, що iй потрiбна стороння пiдтримка. Коли хвороба трохи вiдступала, Гендзi викликав Укон до себе й давав iй рiзнi доручення, тож вона досить швидко освоiлася iз завданнями. У чорнiй жалобнiй одежi ця молода жiнка не була миловидою, але й не здавалася зовсiм непривабливою.

«Навдивовижу коротким виявилося наше кохання, пов’язане клятвою, однак i я, напевне, недовго житиму на цьому свiтi! Ви ж утратили свою надiйну опору, тож якби менi судилося довше жити, я пiдтримав би вас у такому горi, але, на жаль, боюся, що невдовзi пiду вслiд за нею», – тихо промовив Гендзi й знесилено заплакав. Почувши цi слова, вона з жалем подумала, що якби так сталося, то до одного горя додалося б друге.

Прислуга у садибi на Другiй лiнii не мала спокою, нiби втратила пiд ногами землю. З палацу плавом плив потiк гiнцiв. Почувши про занепокоення Його Величностi, Гендзi намагався зiбрати всi сили, щоб одужати. Лiвий мiнiстр, оточивши зятя опiкою, щодня провiдував його, замовляв потрiбнi в таких випадках обряди, й, можливо, завдяки цьому тяжка хвороба через двадцять днiв почала вiдступати, не залишаючи жодних поганих наслiдкiв. Саме тiеi ночi закiнчувалося очищення вiд скверни, й Гендзi, щоб позбавити Його Величнiсть вiд iще бiльших турбот, перебрався у своi палацовi покоi. Лiвий мiнiстр привiз його у власнiй каретi й по дорозi неабияк стомив його рiзноманiтними настановами про потребу стриманостi вiд рiзних життевих спокус. Гендзi ще довго здавалося, нiби вiн сам не свiй i вiдродився зовсiм в iншому свiтi. На двадцятий день дев’ятого мiсяця Гендзi цiлком одужав, а про його хворобу нагадувало лише вкрай змарнiле обличчя, яке, однак, надавало йому ще бiльшоi чарiвностi. Цiлими днями вiн поглядав надвiр i плакав. Дехто з прислуги дивився на нього з пiдозрою i казав: «Невже злий дух оволодiв ним?»

Одного тихого вечора Гендзi покликав до себе Укон на розмову. «Все-таки дивно… – казав вiн. – Чого вона приховувала свое iм’я? Прикро, що не знала, як я ii любив, навiть якби справдi була «дочкою рибалки» й сторонилася мене». – «Та хiба вона мала серйознi пiдстави для скритностi? Будь-коли могла назвати свое скромне iм’я. Але вiд самого початку стосунки з вами здавалися iй неймовiрними. Вона казала, начебто все це iй тiльки сниться. Мовляв, думала, що ви мали на метi легковажну розвагу, якщо не видавали, хто ви е, а тому страждала», – розповiдала Укон.

«Яке безглузде суперництво! Я зовсiм не мав намiру приховувати свого iменi, просто ще не звик робити непохвальних учинкiв. Його Величнiсть наставляв мене триматися в рамках пристойностi, та й високе становище вимагало стриманостi, адже будь-який жарт з моiх уст набував великоi ваги. І от того вечора вона раптом так заволодiла моiм серцем, що я подумав, нiби це доля судила нам зустрiтися, i тим самим зазнав i радостi, й водночас гiркоти. Навiщо мое кохання до неi було таким глибоким, якщо тривало так недовго? Розкажiть менi докладно про неi все, що знаете. Тепер уже нема чого приховувати. Через кожних сiм днiв треба буде писати iмена будд, але для кого? І за кого менi молитися?» – питав Гендзi.

«А що ж я могла б вiд вас приховувати? Просто я думаю, що пiсля ii смертi не годиться розводитися про те, що за життя вона вважала таемницею… – вiдповiла Укон. – Батьки ii рано повмирали. Батько прозивався Саммi-но цюдзьо, тобто мав звання «цюдзьо» i третiй ранг. Вiн безтямно любив дочку, але, видно, через переживання вiд невдач у службовiй кар’ерi передчасно покинув цей свiт, а пiсля того як його не стало, чисто випадково вона зiйшлася з паном То-но цюдзьо (тодi ще у званнi «сьосьо» – молодшого офiцера Імператорськоi охорони). Упродовж трьох рокiв вiн пiдтримував з нею щирi любовнi стосунки, але торiк восени з дому Правого мiнiстра[100 - Дочка Правого мiнiстра була першою дружиною То-но цюдзьо.] надiйшов погрозливий лист, тож вона, людина боязкоi вдачi, мимоволi заховалася у своеi годувальницi в захiднiй частинi столицi. Живучи в ii убогiй оселi, вона задумала перебратися в яке-небудь гiрське село, та оскiльки в нинiшньому роцi цей напрям виявився забороненим, то вона, перечiкуючи заборону, тимчасово зупинилася в тому жалюгiдному мiсцi, де ви, на превеликий для неi жаль, вперше ii помiтили. На вiдмiну вiд iнших людей, вона була дуже сором’язлива й понад усе на свiтi боялася, що хто-небудь дiзнаеться, що в неi на душi, а тому, напевне, здалася вам потайною». – «Саме так», – подумав Гендзi, зiставляючи ii розповiдь з iсторiею, колись почутою вiд То-но цюдзьо, i ще нiжнiше згадав про покiйну. «То-но цюдзьо сумував, що не може знайти дитини, – сказав вiн. – Значить, це таки правда?…»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/murasaki-sikibu-15507369/povist-pro-g-endzi-kniga-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Квiтка (wisteria, горобейник) мурасакi – непримiтна лугова рослина, з коренiв якоi отримують пурпурову фарбу, колiр кохання. Фарба фудзi-iро, або мурасакi-iро, в японськiй колористицi е найбiльш шляхетною. Наприклад, негласно, згiдно з протоколом, якщо вiдомо, що на державному прийомi iмператриця буде в сукнi кольору фудзi, або мурасакi, то iншi дами мають подбати про iншу колористику свого одягу.




2


В японськiй iсторiографii перiодизацiя iсторii вiдмiнна вiд европейськоi.




3


Думка, що прийшла в музеi Д’Орсе в Парижi. Мине час, i твори японських iмпресiонiстiв з’являться водночас або навiть ранiше, нiж iмпресiонiзм у Францii. Це школа «Укiйо-е» – Утамаро, Хокусаi, Хiросiге та iн.




4


Нього – придворна дама третього (пiсля iмператрицi) рангу, зазвичай принцеса або дочка мiнiстра, яка могла стати iмператрицею; коi – наложниця, придворна дама четвертого-п’ятого рангу, як правило, дочка придворного четвертого-шостого рангу.




5


Стародавня японська назва Китаю.




6


Ян Гуйфей – улюблена наложниця китайського iмператора танськоi династii Сюаньцзуна (685–762), любов до якоi, зокрема, стала причиною заворушення пiд проводом Ань Лушаня. На вимогу повстанцiв iмператор був змушений ii стратити. Коханню Ян Гуйфей i Сюаньцзуна присвячена поема «Вiчний смуток» китайського поета Бо Цзюйi (772–846).




7


Наложниця жила в покоi Кокiден.




8


Кiрiцубо (офiцiйна назва цих покоiв – Сiгейса) – покоi павлонii. В садку бiля покоiв наложницi росла павлонiя.




9


Покоi iмператора були досить далеко вiд ii покоiв, на протилежному боцi палацу.




10


За схiдним звичаем у вiк дитини повнiстю зараховувався рiк народження, незалежно вiд дня народження.




11


Хакама – шаровари.




12


Гори на схiд вiд столицi, де вiдбувалося поховання.




13


Виконавиця доручень iмператора (мьобу), в якоi батько, чоловiк або старший брат був охоронцем ворiт Імператорського двору, озброений луком i стрiлами в сагайдаку (югеi).




14


Цитата з вiрша: «В пiтьмi нiчнiй / Побачення з тобою / Не бiльш реальним видалось менi, / Анiж тi сни, / В яких до тебе лину!» (див. «Збiрку старих i нових японських пiсень», 647, у перекладi Івана Бондаренка; тут i далi вiршi з цiеi збiрки подаються в його перекладi, крiм кiлькох випадкiв, позначених посиланням на оригiнальну назву антологii «Кокiнвакасю», – прим. перекладача).




15


Друга за старшинством придворна (пiсля найсi-но камi – розпорядницi) з жiночоi прислуги iмператора.




16


Хагi – леспедеца двоколiрна, кущова рослина, яка восени розпускае рожево-бузковий цвiт; долина Мiягi поблизу м. Сендай славилася ii заростями. Згадуючи про кущик хагi, Імператор мае на увазi малого сина. Роса – метафора слiз – у долинi Мiягi («мiя» – «палац») символiзуе смуток в Імператорському палацi.




17


Цитата з вiрша невiдомого автора: «Нехай нiхто не знае, / Що все ще я живу. / Бо соромно, / Що сосни в Такасаго / Подумають про мене» (збiрка «Кокiнрокудзьо», 03057). Сосни в Такасаго – символ довголiття.




18


Маеться на увазi Імператорський палац.




19


Імператор Уда – правив упродовж 867–931 рр.




20


Ісе – японська поетеса початку Х ст. Кi-но Цураюкi (868–945) – один з найвидатнiших поетiв стародавньоi Японii, укладач антологii «Збiрка старих i нових японських пiсень» («Кокiнвакасю») i автор вiдомоi передмови до неi.




21


У поемi «Вiчний смуток» розповiдаеться, що пiсля смертi Ян Гуйфей китайський iмператор Сюаньцзун посилае чарiвника в царство безсмертних розшукати коханку й той приносить ii шпильку та заповiтнi слова, вiдомi лише iм обом, як доказ, що бачився з нею.




22


Тайе – озеро, Вейан – палац у Чан’анi, стародавнiй столицi Китаю.




23


Слова з поеми «Вiчний смуток».




24


Слова з поеми «Вiчний смуток».




25


Вiд 1-i до 3-i години ночi; варта – одна з дванадцяти одиниць часу, використовувана при змiнi вартових.




26


Існувало повiр’я, що вродливу людину нечиста сила забирае зi свiту молодою.




27


Йдеться про класичну китайську фiлософiю, iсторiю, поезiю тощо.




28


В той час кото означало будь-який вид струнних iнструментiв.




29


Перед ii покоем у садку росла глiцинiя (фудзi).




30


Приблизно 3-тя година пополуднi.




31


Принц-спадкоемець.




32


Укладання молодят у спiльне лiжко.




33


Уцiкi – один з рiзновидiв бiлого жiночого одягу, який дарували пiд час урочистостей.




34


Йдеться про приятеля i суперника Гендзi, в наступних роздiлах вiдомого як То-но цюдзьо.




35


Персонаж загубленого любовного роману.




36


Другий за старшинством офiцер Імператорськоi охорони – Лiвоi або Правоi.




37


Йдеться про буддiйський обряд, дуже схожий на християнський пiст.




38


Носi – верхнiй буденний чоловiчий одяг придворного.




39


Цитата з вiрша: «Що б не зробив – / Виходить все не так. / Що б не сказав – / Усе не те, що треба… / І зустрiч – мука, i розлука – жах!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1060).




40


Метафора привiльного життя, запозичена з китайськоi поезii.




41


Острiвна гора, краiна безсмертних.




42


Надзвичайне свято Камо вiдбувалося одинадцятого мiсяця за мiсячним календарем, а звичайне, вiдоме також як Свято мальв, припадало на четвертий мiсяць.




43


Богиня осенi як втiлення гори Тацута, славноi красою осiннього листя, покровителька ткацтва.




44


Небесна Ткаля – персонаж легенди про Ткалю й Волопаса (про зiрок Вега й Альтаiр), якi живуть роздiленi Небесною рiкою (Чумацьким Шляхом) i зустрiчаються один раз щороку на мостi, створеному зграями сорок.




45


Слова з народноi пiснi у стилi «сайбара»: «Бiля джерела в Асука / Я радо б вiдпочив / Гей-гей! / І тiнь там густа / І вода прохолодна / І трава для коня соковита».




46


Один з двох ладiв японськоi класичноi музики, що приблизно вiдповiдае мiнорному ладу захiдноевропейськоi музики.




47


Тринадцятиструнний щипковий iнструмент, завезений з Китаю.




48


Одна з шести основних тональностей японськоi класичноi музики.




49


У своему вiршi пiд гвоздикою (в оригiналi – «надесiко») жiнка розумiе свою дочку. У свою чергу То-но цюдзьо у своему вiршi вводить iншу назву гвоздики – «токонацу» («вiчне лiто»), натякаючи на любовне ложе, оскiльки «токо» означае не тiльки «вiчне», але й «ложе», а «нацу» – «лiто».




50


Слова з вiрша: «Думав, що нiколи / Навiть пил / Не впаде на гвоздику – / Ложе, де ми колись / З коханою лежали» («Кокiнвакасю», 167).




51


Богиня щастя, вiдома своею красою.




52


Цитата з одного вiрша Бо Цзюйi, в якому вихваляеться перевага одруження з бiдною дiвчиною.




53


Як правило, чоловiки писали iероглiфами, а жiнки – лiтерами «кана», створеними внаслiдок спрощення деяких iероглiфiв.




54


Цей вiрш створений за мотивами танки: «Мабуть, / Пiд вечiр милий завiтае: / Заздалегiдь / Маленький павучок / Для нього пастку з павутин сплiтае» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1110). За давнiм повiр’ям, павук був провiсником зустрiчi з коханим.




55


Йдеться про класичнi твори, призначенi для освiти чоловiкiв: «Історичнi записки» Сима Цяня, «Історiя ранньоi династii Хань» Бань Гу, «Історiя пiзньоi династii Хань»; «Книга пiсень», «Книга документiв», «Книга змiн», «Весни й осенi», «Книга ритуалiв».




56


Цього дня придворнi обмiнювалися мiшечками «кусудама» з пахощами лепехи та полину, а також проводилися змагання у стрiльбi з лука.




57


Одне з восьми небесних божеств, якi, спускаючись на землю, пересувалися, змiнюючи напрям через кожних п’ять днiв. Рухатися людинi в такому напрямi вважалося небезпечним.




58


Слова з народноi пiснi «Коштовний глечик», в якiй iдеться про те, що господар поставив перед гостями глечик з вином, а сам побiг шукати закуску на березi – iстiвнi водоростi.




59


Йдеться про Уцусемi, другу дружину Ійо-но суке.




60


«Вранiшне лице» (оригiнальна назва – «асагао») – iпомея, що цвiте рожевим i блакитним кольором, розпускаючись зранку i в’янучи надвечiр.




61


Слова з народноi пiснi «Мiй дiм» у стилi «сайбара»: «Повiшено завiси й штори, / Тож прийди, благородний юначе, / Станеш зятем моiм. / Чим пригостити тебе? / Може, вушком морським, трубачем? / Чи морським iжаком?»




62


Гра слiв: Гендзi мав звання «цюдзьо», тобто офiцера Імператорськоi охорони.




63


Слова з вiрша: «Якщо кохаеш – / Честю дорожи! / Що ти бував не раз в моiй оселi, / Хто б не питав – / Нiкому не кажи!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 811).




64


Цей вiрш складений за мотивами такоi танки: «Чим я розвiю / Кохання тугу, / Коли вночi не сплю, / Щоб хоч у снi / Побачитись з тобою? («Сюiвакасю», 735).




65


Мiфiчне дерево, що начебто росте в мiсцевостi Сонохара. Побачене здалека, воно зникае, коли до нього пiдiйти близько.




66


Цей вiрш складений за мотивами танки: «Росте в Фусея / В полях Сонохара / Дерево-мiтла. / Здалека видно, / Як пiдiйдеш – зника» («Кокiнрокудзьо», 33865).




67


Дочка Ійо-но суке вiд першого шлюбу, Нокiба-но огi.




68


Дружина Ійо-но суке i сестра Когiмi.




69


Вiльна клiтина на дошцi поряд з шашкою. Шашка випадае з гри, якщо всi його «даме» зайнятi шашками супротивника.




70


Ситуацiя, коли наступний хiд веде до безглуздого повторення попередньоi позицii.




71


Провiнцiя Ійо славилася мiнеральними джерелами.




72


Слова з такоi танки: «Пiд горою Судзука / Залишила рибачка iз Ісе / Одежу свою. / Кожен тепер побачить, / Як просякла сiллю вона» («Госенвакасю», 719).




73


Тобто Нокiба-но огi.




74


Йдеться про вулицi, що, пролягаючи зi сходу на захiд i перетинаючись з дорогами, якi проходили з пiвночi, вiд Імператорського двору, на пiвдень, роздiляли Кiото на окремi квартали, де розмiщувалися традицiйнi садиби столичноi знатi.




75


Слова з танки: «Який менi / Притулок вiдшукати / На цiй землi? / У мандрах проживу / І просто неба буду ночувати!» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 987).




76


Слова з вiрша типу «седока»: «Як звуть цi квiти, / Що, неначе снiг, / Поля встелили? – / Ту, що так далеко, / Спитав би я, / Якби спитати мiг…» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 1007).




77


Рослина з родини гарбузових, legenaria siceraria, що розцвiтае ввечерi i в’яне вранцi.




78


Адзарi – монах-наставник, зразок служiння в буддiйськiй сектi Тендай i Сiнгон.




79


Будда Амiда – володар Чистоi землi, найшанованiший будда стародавньоi Японii.




80


Слова з танки: «Безсмертя зичимо, / Згадавши iх тепло… / Як би хотiлось дiтям, / Щоб на свiтi / Розлук з батьками не було» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 901).




81


Слова з танки: «Як вогники / Вечiрнiх свiтлячкiв, / Я також пломенiю вiд кохання… / Вона ж цього / Не хоче помiчать» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 562).




82


Тобто панi Рокудзьо.




83


Нокiба-но огi.




84


Нижня жiноча одежа, що прив’язувалася стрiчками до талii.




85


За стародавньою легендою, бог Кадзуракi мав потворну зовнiшнiсть i збудував мiст, яким користувався лише вночi.




86


Карiгiну – мисливський одяг, що складався з каптана й коротких шароварiв.




87


Слова iз одного вiрша Бо Цзюйi.




88


Одяг з пiдкладкою.




89


Щоб пiднятися на вершину священноi гори Мiтаке, треба було упродовж тисячi днiв поститись i молитися Учителю Прийдешнього – буддi майбутнього часу Мiроку.




90


За поемою «Вiчний смуток» Бо Цзюйi, китайський iмператор Сюаньцзун зустрiчався зi своею наложницею Ян Гуйфей у Палацi Довголiття.




91


Очевидно, йдеться про стосунки Югао й То-но цюдзьо.




92


Цитата з вiрша: «Навiть якщо навiки перестане текти / Вода у рiчцi Окiнага, / В якiй норцi пiрнають, / Та для розмови, люба, iз тобою / Не вичерпаю слiв нiколи» («Ман’йосю», 4458).




93


Слова з вiрша: «В селi занедбанiм / І люди постарiли – / Як iх оселi. / А за тином сад / Нагадуе менi поля осiннi» («Збiрка старих i нових японських пiсень», 248).




94


Слова з вiрша: «На березi морському, / Де бiлi хвилi / Повсякчас набiгають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своеi оселi не маю» («Ваканроейсю», 722).




95


Вартовий Водоспаду – воiн, який стояв бiля водоспаду поблизу iмператорськоi палати Сейрьоден; пiд час вечiрньоi переклички вiн називав свое iм’я останнiм.




96


Про такий випадок з мiнiстром Фудзiвара Тадахiра (880–949) згадуеться в iсторичнiй повiстi «Оокагамi».




97


Хворого слугу перед смертю переносили в iнше мiсце, щоб уникнути осквернення.




98


Там вiдбувалася кремацiя.




99


Знаменитий буддiйський храм, присвячений богинi милосердя Каннон.




100


Дочка Правого мiнiстра була першою дружиною То-но цюдзьо.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения